Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

Він простогнав.

— Господи! Ти вже зараз це робиш.

— Тоді досить. — Ґвен взяла його руки, що оповивали її талію, та рішуче відвела. Відвернувшись, вона потяг­нулася, щоб зачинити сервант, який він був розглядав.

— Агов, хвилиночку. А як щодо цього всього? — Демерест вказав на мініатюрні пляшечки алкоголю з етикетками авіакомпаній.

— Цього? — Ґвен обвела поглядом чотири напхом напхані полички, звела дугою брови, а тоді перемкнулася на вираз враженої невинності. — То просто маленькі залишки, від яких відмовилися пасажири. Ви, командире, сер, звісно ж, не донесете на мене за те, що я приберегла собі рештки.

Він скептично кинув:

— Так багато?

— Звісно. — Ґвен взяла пляшечку джину «Біфітер», відставила її та розглянула віскі «Канадіан Клаб». — Чого в авіакомпаній не відбереш, то це того, що вони завжди купують найкращі марки. Хочеш одну зараз?

Демерест похитав головою.

— Сама знаєш.

— Та знаю, але не треба так несхвально говорити.

— Просто не хочу, щоб тебе зловили.

— Нікого ще не зловили, і майже всі так роблять. Слухай — кожен пасажир першого класу має право на дві такі пляшечки, але деякі беруть собі тільки одну, а є й такі, яким жодна не потрібна.

— За приписами ти мусиш повернути решту.

— Ой, та заради Бога! Так ми й робимо — кілька штук, для годиться, але решту ми з дівчатами ділимо між собою. Те саме і з вином, що залишається. — Ґвен захихотіла. — Дуже любимо пасажирів, які просять ще вина під кінець польоту. Тоді нам можна офіційно відкоркувати нову пляшку, наповнити один бокал…

— Я знаю. І решту забрати з собою?

— Хочеш подивитися? — Ґвен відчинила ще одні дверцята серванта. Всередині було з десяток пляшок з вином.

Демерест вишкірився.

— Чорти б мене вхопили.

— Це не все моє. Ми зі співмешканкою та ще однією дівчиною, що живе по сусідству, зберігаємо для вечірки, яку ми запланували. — Вона взяла його за руку. — Ти ж прийдеш, правда?

— Якщо запросите, думаю, так.

Ґвен зачинила дверцята.

— Звісно, запросимо.

Вони сіли удвох на кухні, Ґвен налила чаю, який приготував Демерест. Він заворожено спостерігав, як вона це робить. Ґвен вміла виконувати звичайні речі так, що вони скидалися на особливу подію.

Він з подивуванням помітив, як вона з іншого буфета витягує чашки, всі з емблемою «Транс Америки». Такі авіакомпанія використовувала на рейсах. Подумав, що не варто було так святотатствувати щодо алкоголю авіакомпанії; зрештою про ці «пільги» стюардес він чув уже давно. Його просто вразило полчище тих пляшечок.

Усі стюардеси, як йому було відомо, на самому початку своєї кар’єри дізнавалися, що невелика ощадливість на кухні літака може полегшити їхнє економічне становище вдома. Вони вчилися сходити на літак з особистим ручним багажем, що був частково порожнім, а вільне місце наповнювалося зайвою їжею — яка завжди була найвищої якості, оскільки компанії купували все тільки найкраще. Термос, який на борт потрапляв порожнім, було дуже зручно наповнювати рідинами — вершками або навіть декантованим103 шампанським. Справді заповзятлива стюардеса, як колись переконався Демерест, могла скоротити свої тижневі витрати на продукти вдвоє. Лише на міжнародних рейсах, де, за приписами, всю їжу — неторкану чи почату — знищували одразу ж після посадки, дівчата були обережнішими.

Така діяльність строго заборонялася у всіх авіакомпаніях — та ніхто цього не припиняв.

Стюардеси також знають, що інвентаризації після закінчення польоту не буде. Одна з причин полягала в тому, що авіакомпанії просто не мали на це часу; також дешевше було визнати якісь втрати, аніж зчиняти галас. Через це багатьом стюардесам вдавалося дістати різні хатні речі — скатер­тини, подушки, рушники, лляні серветки, склянки, столове сріб­ло — у неймовірних кількостях, і Вернон Демерест бував у гніздах стюардес, де більша частина речей щоденного вжитку, здавалося, прийшла із джерел авіакомпанії.

Ґвен перервала його роздуми:

— Верноне, я збиралася сказати тобі, що вагітна.

Ці слова прозвучали настільки буденно, що спочатку він не осягнув їх. Тоді отупіло кліпнув.

— Ти що?

— Вагітна — ва-гіт…

Він роздратовано обірвав її:

— Я знаю, як це слово читається. — Його мозок досі оброб­ляв цю інформацію. — Ти впевнена?

Ґвен засміялася — своїм чарівливим сріблястим сміхом — та сьорбнула чаю. Демерест відчував, що вона з нього кепкує. Також усвідомлював, що вона ще ніколи не була настільки привабливою та бажаною, як зараз.

— Те, що ти тільки-но сказав, любчику, — запевнила вона його, — ну дуже заношений стереотип. У кожній книжці, яку я читала, є така сцена, де чоловік завжди питає: «Ти впевнена?»

— Ну, бляха-муха, Ґвен! — Він заговорив вищим тоном. — Ти впевнена?

— Звісно. Інакше я б тобі цього зараз не казала. — Вона кивнула на його чашку. — Ще чаю?

— Ні!

— Цю подію, — спокійно повела Ґвен, — пояснити дуже просто. На тій лежанці, що у нас була в Сан-Франциско… — пам’ятаєш? — ми залишилися в отому чудовому готелі на Ноб Гілл;