Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

пробуркотів у відповідь водій. — Може, піду тепер на легшу — побуду, наприклад нездалим копом.

Поліцейський вишкірився.

— Чом би й ні? Водій з тебе й так нездалий.

— Думаєте, можемо починати? — запитав лейтенант у Патроні.

Джо Патроні кивнув. Він присів, придивляючись до натягнутих ланцюгів та кабелів. Тоді попередив:

— Рушайте повільно й плавно. Спочатку кабіну.

Перший евакуатор почав тягнути коловорот; його колеса забуксували в снігу, й водій піддав газу, щоб буксирний ланцюг і далі лишався натягнутим. Передня частина перевернутої машини заскреготіла, просунулася на фут чи два під скреготливі звуки металу, а тоді зупинилася.

Патроні махнув рукою.

— Тягніть далі! А тепер причіп!

Ланцюги та кабель між мостами причепа й другого евакуатора напнулися. Третій евакуатор вперся в дах причепа. Усі три евакуатори буксували, боролися з мокрим, утрамбованим снігом. Вантажівка разом із причепом просунулася ще на два фути по шосе під радісний акомпанемент криків натовпу роззяв. Знову запрацювала телекамера, світло якої осяяло місце події.

Там, де лежав транспорт, залишилася широка глибока вм’ятина. Кабіна вантажівки та наповнений причіп пошкоджувалися, дах останнього почав вигинатися, поки один з боків скреготів на дорозі. Ціна, яку доведеться заплатити — безсумнівно, страховикам — за те, щоби швидко відкрити дорогу для руху, буде високою.

Навколо місця блокування два снігоочисники — по одному з кожного боку, ніби застрільники, — намагалися прибрати сніг, що нагромадився від початку аварії. Все і всіх уже вкрило снігом, включно з Патроні, лейтенантом, поліцейськими та рештою людей.

Знову заревіли двигуни евакуаторів. Шини, що крутилися на мокрому твердому снігу, задиміли. Повільно й важко перевернута машина зрушила ще на кілька дюймів, на кілька футів, а тоді й зовсім посунулася з дороги. За кілька секунд замість чотирьох смуг вона блокувала тільки одну. Тепер трьом евакуаторам буде легко виштовхнути вантажівку геть на узбіччя. Поліцейські вже забирали фальшфеєри, перед тим як взятися за довжелезний затор, на що, мабуть, знадобиться кілька наступних годин. Звук реактивного літака над головою вкотре нагадав Джо Пат­роні, що його основна робота на сьогодні ще попереду.

Лейтенант поліції штату зняв свій кашкет та струсив з нього сніг. Він кивнув Патроні.

— Думаю, ваша черга, містере.

Патрульна машина, припаркована перед тим на узбіччі, виїздила на шосе. Лейтенант вказав на неї.

— Тримайтеся позаду того автомобіля. Я сказав їм, що ви будете на хвості, і дав наказ якнайшвидше доправити вас до аеропорту.

Джо Патроні кивнув. Коли він заліз до свого «б’юїка Вайлдкет», лейтенант гукнув йому:

— І, містере… дякую!

 

2

 

Командир Вернон Демерест відступив від серванта, який був відчинив, та протяжно, низько свиснув.

Він досі перебував на кухні квартири Ґвен Мейген у Провулку стюардес. Ґвен ще не вийшла з душу, тож він тим часом приготував чай, як вона й запропонувала. Відчинив дверцята серванта, щоб знайти там чашки та блюдця.

Перед ним з’явилися чотири тісно напакованих полиці з пляшками. То були маленькі пляшечки з алкоголем місткістю півтори унції, які авіакомпанії подають пасажирам під час польоту. Більшість пляшечок мали маленькі етикетки авіакомпанії над брендовою етикеткою, і всі були невідкорковані. Швидко підрахувавши, Демерест прикинув, що їх тут близько трьох сотень.

Він і раніше бачив алкоголь авіакомпаній у квартирах стюардес, але так багато — ніколи.

— Ми ще трохи припасли в спальні, — весело озвалася позаду Ґвен. — Приберігаємо їх для вечірки. Думаю, вже достатньо, чи не так?

Вона тихо зайшла на кухню, й він обернувся. Як і завжди, з самого початку їхнього роману, перший погляд на Ґвен чарував і бадьорив.

Демересту ніколи не бракувало впевненості з жінками, але в такі незвичні моменти його не покидало п’янке відчуття подиву, що він ніколи й не володів Ґвен. На ній була акуратна уніформна спідниця та блузка, тому вона здавалася молодшою, ніж насправді. Жваве обличчя з високими вилицями було підняте догори, а густе чорне волосся виблискувало під кухонним світлом. У глибоких темних очах Ґвен читалося веселе, щире схвалення.

— Можеш мене міцно цілувати, — сказала вона. — Я ще не намалювалася.

Він усміхнувся, її чистий, мелодійний англійський акцент знову захопив його. Як і дівчатам з верхівки суспільства, випускницям британських приватних шкіл, Ґвен вдавалося зберегти все найкраще в англійській інтонації та уникати найгіршого. Інколи Вернон Демерест заохочував Ґвен прос­то говорити, лише заради задоволення, яке приносив її голос.

Та зараз, у тиші, вони міцно пригорнулися одне до одного, її губи жваво відповіли на його поцілунок.

Десь за хвилину Ґвен відхилилася.

— Ні! — дзвінко наполягла вона. — Ні, Верноне, любий. Не тут.

— Чому ні? Часу в нас удосталь. — У голосі Демереста вчувалася нетямність, груба нетерплячість.

— Тому що я ж казала тобі — нам треба поговорити, і ми не матимемо часу на те й те. — Ґвен поправила блузку.

— Бляха! — буркнув він. — Ти мене вже розігріла, а тоді… Та нехай, гаразд; дотерплю до Неаполя. — Він поцілував її ніжніше. — Дорогою до Європи думатимеш, як я там сиджу в кабіні та повільно гріюся.

— А потім знову в мене закипиш. Обіцяю. — Вона засміялася, близько схилилася до нього, а тоді провела довгими тонкими пальцями по його волоссі, обличчі.