Вікторія Амеліна - Синдром листопаду, або Homo Compatiens

було незручно — інші чоловіки поруч, справжні революціонери, не те що я — так мені здавалось, а вони ж, певно, те саме думали про мене.

В Маріїнці я був перший раз за час Майдану. Озирався, розглядаючи ряди солдатиків, а за ними намети — казали, що з тітушками й антимайданівцями. Наші сотні, хлопці в наколінниках і зі щитами лицарів (бабуня робила мені такий колись для якогось виступу у п’ятому, здається, класі) стали обличчями до облич із сірими рядами внутрішніх військ.

— Охороняють, — пояснила Ліза. — Щоб усе мирно було.

Так і стояли. Сіра стіна напроти живої, різношерстої, яскравої. Я вперше бачив їх так близько — так званих бійців внутрішніх військ. Якщо, звичайно, не згадувати того, обпеченого з підвалу… Ці були різні — точно такі, як той, що розмовляв з кошеням, перелякані, перемішані з іншими, що вдавали із себе героїв, серйозних вояків, тримали непроникний вираз обличчя. Були й такі, ненависті в очах яких я вірив по-справжньому.

Народу навалило повний Маріїнський парк, і вся вулиця Грушевського була забита нашими. «Нашими» — я знову і знову радісно ловив себе на цьому почутті приналежності. Я ж ніде не був своїм, з 1989 року, ніде… Ні в дитячому будинку, ні серед бандитів, ні серед просунутих рекламістів і дизайнерів. А тут, дивно, були ж люди зі всіх місць і часів — і бандити, і креативники, і сироти, і ще бозна-хто — і всі свої.

Десь вибухнуло.

— Кость, що це?

— Не знаю.

— Ідіть поможіть бруківку розбирати, — підказав хтось.

— Вбивці! Вбивці! — пролунало одразу з багатьох сторін.

Хто? Де? Невже когось вбили тепер? Ліза підстрибувала, намагаючись побачити бодай щось над головами людей.

— Там беркут, Ліз. Треба йти. Не місце тобі тут, раз беркутня навалила.

І тут я побачив. Сигнальною ракетою, влучно і символічно, чітко по параболі, полетів у сірі ряди коктейль Молотова. Я бачив, як сірі накрилися щитами, згадав, як пече коктейль, аж до того, що готовий нявкати, лиш би відволіктись… А все вже змішалось, на вояків кинулись сотні Самооборони, просто мітингувальники, я кинувся — звідтам, люди кинулись — на ворогів… Відтіснили трошки, а потім беркутівці відбилися. Страшні, як чорно-сірі мисливські пси, оточені здобиччю, гарчали, але ніколи не втрачали віри: здобич не вони, здобич — це ми.

Коли полетіли шумові гранати, ми вже трохи відійшли від місця подій. Я чув постріли. Думав, що у повітря, максимум — по ногах. В очах пекло, і я біг, тягнув Лізу — так і виправдовувався перед самим собою тим, що Лізу потрібно відвести у безпечне місце.

А потім він упав біля мене — чоловік років п’ятдесяти, із червоною діркою прямо в лобі, в куртці, такій, що продаються лише на ринках, які я не відвідую вже роки три. У брендових крамницях не продають таких курток, та і людей таких там не зустрінеш. Він був такий справжній, щирий, і, мабуть, коли співав гімн, трохи фальшивив і клав руку на серце. А може, навпаки? Він був гадом, кинув дружину і трьох дітей, а потім чомусь поперся на Майдан, з нудьги, наприклад? Може таке бути? Так легше.

— Не дивись, Ліз. Нічого.

— Мені треба очі чимось промити, — просто сказала Ліза.

Спускалися по Інститутській.

— Закрий очі, Ліз. В тебе ж очі хворі, — брехав я.

Коли спустились ближче до Майдану, промивати очі вже не було потреби — чи то дія газу закінчилась сама по собі, чи то сльози, що душили нас обох, промили очі.

— Іди, Ліз. Біжи до наметів. Там допоможуть.

— А ти?

— А я тут мушу. Я ж чоловік. Мушу діяти. Не лише співчувати.

Вона кивнула, а я пішов — назустріч тітушкам, назустріч будь-чому. Я ж чоловік.

Я бився несподівано добре. І страху не було. Ніби хтось був поруч — якщо не всередині мене, то по той бік стріму хтось дивився на мене через який-небудь айпад, переживав, матюкався чи гриз нігті із манікюром, чи і те, і друге. Тисячі очей вдивлялися крізь монітори-біноклі і бажали одного: тітушкам — згинути, мені — жити. І я жив. Сам жив, не за когось. Відбивався, бо на мене нападали. Йшов в атаку, бо хтось сказав, що загиблих багато, і вони не повинні померти марно — від мене було більше галасу, ніж користі — але я жив.

— За Тарека! — кричав я. — За Вамбу!

Мені здавалося, що вороги тікають через невеличкий ринок біля парку, мов таргани через щілину. Я не наздоганяв — нехай ідуть. Я лишень боронив наш Майдан. Хтось покликав будувати барикади, і я радо пішов… Було тяжко: будувати не можна, як бити, в екстазі. Хіба під час самого наступу.

А потім… мене перевернуло головою вниз. «Граната?» — встиг подумати. І з того моменту все попливло. Ні, я не пішов, і мене не забрали до лазарету. Я продовжував щось будувати, механічні рухи, відточені, мов я будував їх, ці київські барикади, все життя. А може, для цього і жив? Там, на площі Тахрір, не було з чого будувати, не було мішків зі снігом, не було так багато шин. Було лише хлопців багато, і падали вони так само…

Я зупинився. Боже, зі мною щось не так. Та граната… Може, вона вбила мене? Може, я тінь, що літає над Мідан Тахрір, і Майданом Незалежності, і цілим світом? Я пошкутильгав нагору, несвідомий куди і для чого, може, й просто нагору, ближче до сірого неба, що висмоктувало один за одним і лицарів з дерев’яними щитами, і збитих з пантелику сірих вовченят, без розбору — поговорити і розпитати, чому. Поруч впав хлопець — худенький і світловолосий, такий, як я років п’ятнадцять тому. Його, мабуть, вбило чимось відразу, на місці, але я цього не зрозумів, і багато хто, здається, тоді ще не розумів. Усе робили автоматично, ніби існує програма, закладена в мозок людини на випадок війни. І от всі системи відключаються — від співчуття до елементарного голоду — лишається лише та програма і якась мінімально необхідна норма страху, щоб вижити.

— Допомагай!

Я тягнув ноші, рухався спиною. Звернули, здається, до Кловського узвозу, хоча й незрозуміло, як я знову опинився так далеко від Майдану. Біля Маріїнського стояла карета швидкої, і я не знаю, як опинився там, всередині.

— Не виходьте звідси, якщо жити хочете, — сказав хтось і гримнув дверцятами.

— То вевешник був, — ошелешено проговорив хлопчик у мотоциклетному шоломі навпроти мене, не старший за того, що ми тягнули, не старший за сина Тарека.

Лише у тій швидкій ми виявили, що наша ноша — холодне тіло. Закрили бідоласі очі. Хлопець у касці перехрестився і зашепотів щось. А я не знав молитов, окрім «Отче Наш». Чи воно підходить? Не знав теж… Мій товариш молився, а я дивився у вікно швидкої, як добивають людей, як тягнуть у парк, де ми з бабусею гуляли на якесь свято, як передають молодикам у спортивних штанях…

— Я пішов, — просто сказав хлопцю в касці.

І я отак взяв і пішов. Спокійно покрокував, наче йду гуляти Києвом, і нехай би ще посипав сніг і засвітили ліхтариками вітрини кафе. Мене чомусь не чіпали. Може, був схожий на тітушку?

— Вам допомогти? — спитав жінку у норковій шубці, руденьку, схожу на Алку.

Вона сиділа й лупала бруківку, так спокійно і вміло, наче різала тазик олів’є до Нового року, різала і боялась не встигнути.

— Справлюсь.

Я пішов далі. Так схожа на Аллу… Зупинився, озирнувся і перепитав:

— А чоловік де, тут?

— Нет у меня мужика.

Я сів поруч і лупав бруківку. А потім набрав повну жменю і рушив до барикади.

Близько дев’ятої вечора нас відтіснили до Будинку профспілок. Але ми стояли. Кидали щось у когось. Я не розумів. Просто передавав каміння. Це краще, це навіть трохи простіше. Природніше. Захищатись. Повз мене проносили тяжко поранених. Пронесуть когось, і бачиш червоний слід — так багато крові, куди вже нести… Куди? Але несли, кидали, лупали бруківку і колотили ті кляті коктейлі. І коктейлі летіли у ворогів, навіть якщо ті вороги потім виють з безвиході і нявкають, помираючи, як кошенята. Хлопці поруч зі мною мали жити. «Так треба», — казав собі, і лупав бруківку, і не вірив.

Наступне, що пам’ятаю, це як дивлюсь на полум’я — чорно-помаранчеве марево Профспілок. І чую. І не чую. Не хочу чути.

Той біль вирубав мене. Чий біль? Здається, мій, розділений з цілим світом, з тисячею біноклів-очей. Чи чужий? Немає різниці.

Я стояв, і Майдан огортав мене. Майдан Незалежності