Вікторія Амеліна - Синдром листопаду, або Homo Compatiens

і Мідан Тахрір. Очі блакитні і очі чорні, єгипетські. І сила, море сили, що виходить із болю. І круговерть безстрашшя, готова поволокти і тебе теж, неживим мішком по розхристаній бруківці. І вже не пам’ятають, з чого все почалося і чому тут опинились. А почалося з віри, що біль можна спинити, і замість болю отримали нарешті — силу.

Я не бачив того, що відбувалось. Я не допомагав виносити поранених. Я був найкращою мішенню. Застиг посеред Інститутської. Із непокритою головою і беззахисно розкритими долонями, у колись білій розстібнутій куртці, що тріпотіла на вітрі, ніби благання про перемир’я. Застиг. Як ідіот. Як мішень у тирі. Мене штовхали і лаяли, що заважаю проносити носилки — я чув і знав, але… Я чекав. Кулі. Смерті. Смерті, яку отримав Тарек. Яку отримали ті хлопці, що після них під моїми ногами оці криваві калюжі всмоктуються у роз’ятрену болем і стертими пальцями землю, і всі, кого я не знав і ким я не був… дотепер. Хлопці падали довкола. Не поруч, але я чув, як потилиця стукає об асфальт, як затихає моє серце. Не впевнений, де, в якому часі, в якому столітті.

Вони падали — люди, що вірять. А я стояв посеред вулиці як благання про перемир’я у білій куртці. Майдани огортали мене. Близькі і далекі. Великі і малі. Християнські, мусульманські, індуїстські і хіпстерські. Людські.

Епілог

Коли я дописую ці рядки, у Нігерії починаються вуличні протести. Я бачив сьогодні кремезного чорного чоловіка — він плакав. У нього навіть сльози були великі. Бандити забрали його маленьку донечку — повезли вантажівкою у невідомому напрямку, як і ще двісті дівчаток, учениць середньої школи у містечку Чибок. Українці цього, мабуть, не помітять. В країні неспокійно, знову гинуть люди, знову горить і болить…

Особисто у мене все добре — якщо воно існує, це «особисто» — в шикарному, за тутешніми мірками, готелі я намагаюсь ніжитись на піску і роздивлятись намальовані на хмарах фігури. На острові довкола готелю, здається, панують злидні — відображаються ледь помітними тінями в очах офіціанток, коли ніхто не дивиться, гості ж обговорюють одноманітний сніданок і брак капців у номерах. Не знаю, я ходжу босоніж.

Вечорами я дивлюсь, як сонце опускається в океан, жовте, мовби кленове листя у київському дворі. Як кленове листя, якого я ніколи насправді не бачив. Я знаю, десь там, за уявною лінією, що ділить світ навпіл, є острів Консульєро, а на ньому темношкіра дівчина з гарним тілом готує місцеві делікатеси, а може, й дивиться за горизонт — у мій бік? Чи у бік батька її викраденої ровесниці з Нігерії…

То я й думаю собі, можливо, мені закинути все, поїхати на острів, знайти служницю вождя і спробувати купити її усмішку за кольє із дешевих стразів? А може, й не усмішку, а цілу таємницю — таємницю другої, чорної кульки. Служниця вождя гарна, ніби висічена умілим різьбярем із чорного дерева — маленька богиня крихітного щасливого світу. По всьому світі тисячі таких. І її ровесниці, викрадені терористами, — теж богині, і в халупах їхніх родин тепер фотографії як ікони… Я маю надію, що Господь не ображається. Освячує ті образи́­ і чекає: ну зробіть щось, люди, чи дарма я створив стільки рук і очей? Чи дарма прийняв на себе все…

За що можна купити усмішки тих нещасних нігерійських сімей? В мене стане лише на стрази… Мене не стане ні на що більше. Я насправді не поїду шукати ні маленьких чорних богинь, ні чарівну чорну кульку. І в мене не вийде, як у Кості, перейти від розпачу до боротьби. Тому пробач­те мені. Я завершую.

Ця книжка записана із почутого мною від мого друга, якого я ніколи не бачив і який, здається, так і не помітив моєї присутності і підтримки — від Кості Нечая. Якщо я недочув чогось, то додумав або знайшов інформацію в Інтернеті — це ж невеликий письменницький гріх, і, зрештою, не у фактах справа. Костя теж не знав — або не хотів знати — всього, не цікавився, що стало із Площею Тахрір, її романтиками і покидьками, а я — ще не знаю, що врешті-решт вийде з Майдану Незалежності. Київ усе менше показують у новинах, людям набридає, це вже не сенсація. Але я назиратиму до кінця, не відведу погляду і не затулю вух, обіцяю.

Нехай береже Господь дорогих для Кості людей і його землю — Україну. Здається, він помер так, як мав би жити — захищаючи якщо не цілий світ, то маленьку Лізу позаду себе.

Одного дня нас стане більше, і біль, розділившись на всіх, зникне, як сонце зникає в океані — до ранку, поки сни не розвіються і сторонній перехожий не помандрує далі, протверезілий, у білому світлі. Я і він підемо за горизонт — кожен за свій, кожен зі своєю ношею. Але сонце знову втече від ближніх до дальніх, і чорнота покриє світ снами з іншої півкулі — змішуючи біди, тасуючи душі, ніби й немає такої вже великої різниці між людьми, і світ можна змінити.

Автор і мова оригіналу невідомі

Українською переклала В. Амеліна

Травень, 2014 рік

Примітки

1

Автор — Ліна Костенко.

2

Зін аль-Абідін бен Алі — президент Тунісу (1987–2011). Після запеклих протестів, у січні 2011 року, покинув країну та втік до Саудівської Аравії. У червні 2012 року заочно засуджений Військовим Трибуналом Тунісу до довічного ув’язнення.

3

Insha’Allah — з арабської "Якщо дозволить Бог". Коран вчить, що мусульмани мають додавати Insha’Allah, коли говорять про свої плани на майбутнє (Сура Аль-Кахф 18:23).

4

Самоспалення туніського вуличного торговця 17 грудня 2010 року стало поштовхом до всенародних акцій протесту в Тунісі, які, зрештою, призвели до відставки президента Зіна аль-Абідіна бен Алі, що правив країною 23 роки поспіль.

5

Ви Алла? Я шукаю Костю.

6

— Костя? Ви розмовляєте англійською? — Так.

7

Я Костя. Приємно познайомитися.

8

Ти не хочеш брати на себе відповідальність?

9

Ні, не хочу.

10

Ми всі Халеди Саїди.

11

Мухаммед Саїд Тантаві — один з найбільш впливових ісламських богословів Єгипту. з 1986 по 1996 рік був великим муфтієм Єгипту. У 1996 році президент Хосні Мубарак призначив його шейхом Аль-Азхару.

12

Міда́н — так звучить арабською слово «площа». Назва головної площі Єгипту, Midan