Вікторія Амеліна - Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Я майже одразу побачив, хто він, той, хто розмовляв із кошеням — у світлі вуличного ліхтаря. Форма, нашивки…

— Хто це зробив з тобою?

— Люди, — тільки й сказав і обвис.

Я ніколи не дізнаюсь, чи цей молодий боєць стріляв у людей, чи катував, чи знімав когось голого на мобільний телефон. Не хочу цього знати. Він нявкав у підвалі, і в нього були батьки, що возили його до Києва, просто так, не за гарні оцінки. У всьому іншому нехай розбирається суд, хоч людський, хоч Божий. І так знаю, що він сказав би — що бігти страшно, бо будеш дезертиром, і свої ж на смерть заб’ють, що їх усіх запевнили, буцімто на Майдані фашисти й бойовики. Я все це знав. Іноді для цього не потрібно ніяких особливих здібностей, ніякої хвороби, що примушує чути інших поза твоєю волею, — достатньо лиш розуму, холодного настільки, що може умістити в собі мотиви ворогів. Співчувати зовсім не означає прийняти.

Я не міг бути цьому хлопцю суддею, бо знаю, про що він думав, після співчуття хіба осудиш — просто відвіз хлопця до лікарні. Кого відвіз? Людину. Дитину навіть. Няв, дідько з вами…

— Грошей треба?

— Ні, тут ліків і грошей багато приносять, для майданівських, правда, але ми візьмемо.

— А що, привозять когось із Майдану?

— Та буває… різне тепер буває. Ви що, не чули? Ви як втомились, відпочивайте. А як ні, то краще на Майдан ідіть. Неспокійно мені щось, — каже чергова сестричка і шепоче, так ніби це щось дуже потаємне. — У мене хлопець там. Чи ви не за Майдан? — вже підозріло, вевешника ж привіз.

— А в мене дівчина там, — чомусь кажу я, а може, той трохи знахабнілий супермен, що не вміє відрізняти своїх від чужих і рятує всіх поспіль, випадково.

І так, у мене є дівчина, та, що билась, як рибка об скло у ненормальному видінні. У тому, де до мене повернулась моя ненормальність, і я повернувся сам до себе, і став нарешті — цілий.

Вже пізно? Щось затягнуло її у літак, цю мою дівчинку, у Boeing-737, що рушив у невідомому напрямку, у небо, де ще дощить, і листя опадає з дерев, коли тут, у застиглому в передчутті Києві, давно вже минув листопад.

Повернути б.

Розділ 22. Хода по мир

— Ви не бачили жіночки? Така худа дуже. З обличчям… понівеченим. Ліза звати.

— Та бачив якусь таку колись. Але чортзна-де зараз. Спить, певно, в якомусь наметі чи у КМДА.

— Ви не бачили?..

— Ні.

— Вибачте, а ви…

— Взагалі-то, я сплю.

— Сидячи?

— Ну а как, бляха, тут еще спать, брат?

Я ходив і ходив, питав і питав… Шкода, що я заважав їм спати. Особливо того шкода, що мені нагрубив і назвав братом — я бачив потім його, накритого брудним покривалом, з головою накритим. Але це було пізніше, вже після того, як я виспався — теж сидячи, бо ну а як ще? А ранком мені пощастило. Я взагалі був аж занадто везучий в той день, ненормально везучий. Я просто розплющив очі, а вона йшла назустріч, несла бутерброди й усміхалась самими очима, решту обличчя ховала медична маска.

— Лізо! — закричав я. — Лізо!

Люди озирались на мій крик, а я біг до неї, як бігають у кіно тільки найголовніші герої назустріч найголовнішим героїням. Ліза!

— Це я, Костя! Костя! Ти впізнаєш мене, Лізо?

Вона відверталася, ховала обличчя, пропонувала взяти бутерброд і проходити, не заважати… Щось творилося з нею, дуже, дуже дивне.

— Так, впізнаю, — нарешті здалась вона і пішла геть.

— Ти куди?

— Вибач, я… Я розношу бутерброди. Може, все-таки візьмеш один?

— Ні, Ліз… А хоча давай. Слухай, я вчора, тобто це сьогодні було, бачив тебе уві сні. І от приїхав. Ну, як би по тебе…

Я не сказав, що і наяву бачив, вже давненько — навіщо їй…

— Дякую. Я чекала, — сказала вона і пішла геть, скористалась тим, що я на мить випустив її льодяну руку зі своєї.

Ні, я не повів себе, як зазвичай, тобто як боягуз. Я метнувся за нею, розштовхуючи заспаних революціонерів і збуджених роззявляк, я біг за негарною жінкою, вроду якої пам’ятав лише я, спішив, як безвусий хлопчина за останнім потягом на фронт (хоча чи буває колись останній?) — не тому, що військовозобов’язаний, а тому, що хоче бути чоловіком. А Ліза все соромилась навіть глянути мені в лице, поправляла маску кожної хвилини, наче… Наче закохане дівча.

— Ліз, давай поговоримо, Ліз, — я взяв її за плечі, відчував, які вони затонкі, мов каркас повітряного змія, дивився в очі, завеликі, аж до неправильності, знайомі, аж до спазмів у животі.

Говорили так довго, здається, цілу вічність і дві кружки. Дві кружки блідого чаю з пожовклих від вологи пакетиків. З Лізиної розповіді виходило, що всі її мрії здійснились — ні, не ті, де вона мала бути балериною, не ті, де придумала стати моделлю, не ті, де у неї було скількись там діточок. Виявляється, Ліза була щаслива з того, що працювала у дитбудинку.

— В нашому, рідному, уявляєш?

Я уявляв, аж занадто емоційно, можливо. І кухню ту уявляв, де… А Ліза була щаслива.

— Мене на місце Ніни Йосипівни взяли. Царство їй небесне! Така добра була, така лагідна, як мама мені…

А о восьмій почули, що треба йти. На мирну ходу. До Верховної Ради? Я толком не второпав, куди і навіщо, не спав же цілу ніч. Та й люди у натовпі не дуже розуміли, чути було, як хтось пошепки ділиться страшними здогадками — буде бійка з «Беркутом», он самооборони скільки зі щитами, як у лицарів круглого столу — але шикувалися поволі. І я теж вишикувався, поруч із Лізою. Підходили заспані кияни, ті, що не ночують на Майдані, більше і більше їх. А я думав уже про них як про помічників, бо я ж був свій — я ночував тут.

Ми йшли по Шовковичній. Лізка і я. Лізка вдавала, що вона не зі мною, не знаю, чого. Я підігрував, мені теж було ніяково — тільки тепер помітив, які поношені в неї чоботи, яка брудна маска і замацані рукава куртки. Невже не могла кращої знайти? Зараз же на Майдан так багато одягу передають. А цікаво було б взяти її за руку, не дивитись ні на обличчя, ні на куртку — лише на оці тоненькі довгі білі пальці. Вони і не змінились зовсім, здаються такими ж м’якими на дотик — це насправді не так, я торкався її загрубілої шкіри, але на вигляд так видається. І я не взяв її за руку, ішов і мружив очі від сонця чи від утоми, майже сліпий, бачив лише обриси тоненьких пальців без рукавиць.

— Лізко, очі самі заплющуються. Поведеш мене?

— Це як?

— А як в дитинстві. Пам’ятаєш, ми одне одного коридорами водили із заплющеними очима, а потім потрібно було вгадати, де ми є. І я ніколи не вгадував — а ти завжди.

— Ну, добре…

Я приготувався зігріти обвітрені її долоні, а її руки виявилися справді м’які, наче хтось скупав їх у молоці і живій воді на моє прохання. Гладенькі, як тканина вечірніх Аллиних суконь, як простирадла, що хтось подарував на весілля. Та ні… то все перелічене м’яке, як Лізині руки, і соромно, і дивно, як я цього раніше не помічав, чому сумнівався.

Я не бачив, хто почав заворушення. Навіть якби очі мав розплющені, не знаю, чи помітив би. Побачив уже, як мітингувальники стягують солдатів внутрішніх військ із вантажівок, тих, що перегородили проїзд до Ради. Напевно, хтось першим кинув камінь. Потім пляшку, потім ще камінь, потім ще…

— Костю, навіщо вони це роблять? — шепотіла Лізка, не випускаючи моєї руки. — Це ж вевешники, не «Беркут».

— Вони перші почали, — пояснив хтось незнайомий поруч.

— Та ні, то з нашого боку якийсь придурок! — підказав інший.

— Тітушки! — гуло звідусіль.

Незнайомі голоси й далі аналізували ситуацію, а я раптом відчув, як хтось пригорнувся до мене — Лізка. Маленька така, як рибка, беззахисна, наче дитина. Вона ж, мабуть, уся м’яка.

— Лізко, пішли.

— Давайте в Маріїнський, — знову втрутився хтось незнайомий, але зрештою тут усі ділилися просто за принципом свій-чужий, і то ніби був голос «свого» — ми послухались.

Ліза щось шепотіла про те, що, може, туди не варто, що їй-то все одно, але за мене вона хвилюється, ніби я чимось важливіший. Я шикнув на неї, щоб замовкла. Мені