Вікторія Амеліна - Синдром листопаду, або Homo Compatiens

що ти поцілуєш мене. На Бориспільській трасі багато сіл, котеджних містечок. Ми ж і від Києва від’їхали недалеко. Олю, поцілуй. Бо коли ще?

— Алло, таксі, будь ласка! Негайно, питання життя і смерті!

— Щас все вопросы такие, — тактовно відповіла оператор, мабуть, колишній працівник телефону довіри.

Але автівка приїхала швидко, велика біла «Тойота» — для рятівника всесвіту годилась, хоч і насиджена тисячами різних людей і випущена десь тоді, коли підводний човен «Комсомолець» ще не рапортував жодних проблем, і я мріяв будувати літаки на славу Радянського Союзу, і загадкові ку́льки, біла і чорна, не існували в моєму світі, як і багато інших речей. Біла «Тойота» мала іншу долю, ніж я, і таксист, старий матюкливий дід, мабуть, колишній військовий, теж годився більше для поїздок додому з корпоративу — але сьогодні вони моя команда, мають нею стати, щоб вчинити щось справжнє — нарешті, невже, неймовірно — зупинити. Зупинити хоч один біль, не лише в моїй голові переглядом чергової комедії, не поразкою й смертю, ні, зупинити біль — врятувати. Не рахувати листя — зупинити листопад. Як це робили добрі лицарі круглого столу, супермени і бетмени, Тарек і… як там імена тих хлопців, що загинули тепер на Євромайдані?

Я спав і не чув, як нас спиняла міліція. І я не знаю, що там брехав водій. А може, це він мені про міліцію брехав, хитрий здирник? Не знаю, бо спав, а про пости почув уже коли прокинувся. Ми їхали по Бориспільській трасі — як я й попросив, і я то провалювався, то виринав, то знову провалювався…

* * *

Це, мабуть, село Щасливе видно. Повзу до Щасливого. Я не доповзу, Олю… Те світло, воно далеко. Навіщо я тільки пішов на Майдан? і відморожу ж собі все. І все марно. Тим гнидам нічого не зробиш. О, машина їде…

— Стоп!

— Ти здурів, мужик, чи що?

Я біг по полю, провалювався у бруд чи сніг, ламав гілки, розриваючи чортові кола кущів, і кликав Івана. Я боявся всього. Того, що я ідіот, і Івана не існує. Того, що я не там зупинив машину. Того, що Іван не почує, що його не існує вже, тепер, коли я запізнився. Що беркутівці, чи хто там його кати, ще десь поблизу. Що злякається і поїде таксист. Я і не поранений замерзну тут тільки так.

— Я здесь… Я не Иван, я Толик…

Таксист все-таки виявився мерзотником, але мерзотником, що любить гроші. Спочатку примусив пораненого мерзнути ще, поки застилав салон якоюсь брудною ковдрою — щоб не було плям крові. Потім сказав, що візьме із мене додатково тисячу гривень, бо кров же, мабуть, протече… А за те, щоб він не дзвонив до міліції, я був винен взагалі «всі гроші». І це при тому, що я десь чув, ніби деякі таксисти на Майдан возять безкоштовно. Ага. Були б у нас всі таксисти і водії маршруток порядними людьми — і Майдану б не знадобилось.

Я впізнав Толіка вже коли привіз до лікарні — занадто розпухле обличчя, — здавав у районну, за Києвом, чув, що у Києві не можна, бо міліція забирає і добиває. Той самий Толік. Хороший мужик, сисадмін, любитель іграшкових гелікоптерів і дорогого коньяку.

— Він житиме? Може, ліки якісь треба?

— У нас є, останні, правда. Якщо маєте гроші, то лишіть. Ні, то їдьте з Богом.

Я лишив сто гривень всього, решту мав віддати таксисту, і, збуджений від свого неймовірного благородства і надзвичайних можливостей, понісся далі, на Майдан. От чесно, кортіло прямо урятувати світ. Зараз і негайно. Врятувати, а потім можна буде випити з Толіком коньяку. А зараз … Відчути ще когось, знайти Лізу, Вамбу, десятки активістів — стати героєм. Ні-ні, я вже став героєм — я тільки-но врятував життя.

Це все-таки зовсім інше, коли ти можеш втрутитися. Спостерігати за знущаннями над Буазізі — що за дурня і самокатування? Нічого не зробити, не заступитись, не змінити. А тепер я можу. Хіба співчуття, що спонукає діяти, не єдине, що виправдовує саме існування співчуття? Тепер я дію. Дію! Я більше не почувався ненормальним. Хіба що у тому сенсі, у якому ненормальними вважаються бетмен і супермен.

У таксі я заплющив очі.

— На Майдан, — скомандував супермен, ну, тобто я.

— Дурак чи шо? Як я тобі на Майдан заїду? Я вроді не танк.

— Ну та поближче, де зможеш… Не говори зі мною, я посплю, — збрехав я, бо ж героям доводиться іноді брехати, щоб урятувати життя мирних співгромадян.

Ну ж бо, ну… Комусь погано зараз. У цю саму мить, ось тепер, коли я їду у теплому таксі, пропахлому чи то кров’ю, чи то лише тією брудною ковдрою, що кинув сюди для пораненого співчутливий дідусь. Ну ж бо, ну… У когось влучили, чи побили, чи обпекли — і він просить допомоги, моєї допомоги — чому б і ні? Таксист врубав якусь музику, шансон, але я не хотів відриватися від своїх роздумів. «Весна опять пришла, и капельки тепла…» — співав Круг. Не прийде, не прийде для когось весна. Де ти, брате?

Сирі стіни підвалу так і лишаться навколо, як земляні вали, як у якомусь кіно про фашистів. Ніби стискаються і давлять, я відчуваю, хоч майже не бачу. Як у могилі. І біль не відпускає — до самого кінця не відпустить. Очі, обличчя, рука… За що вони так зі мною? Що я їм зробив? Ну що?

Щось нявкнуло збоку. Я дьорнувся, бо злякався, що щур. Ні, справді, нявкає, а не пищить — кіт. Боїться, мабуть, мене, а я його боюсь. Що якщо скакне на обпечену руку, шию чи, не дай Боже, обличчя… А воно боїться мене. Чого мене боятись?

— Тобі собак треба боятись, — кажу. — А я не собака, людина.

— Няв…

Та це не кіт, а кошеня, мабуть. Я не побачу — зав’язані очі і болять так, що хочеться вити. А може, занявкати із ним?

І я нявкаю, а кошеня відповідає. Дивно, але якось легше. Ніби не в самоті. Няв. Дивно, як у нічному жахітті. Здихаю у підвалі дому, де зупинявся, коли мама з татом возили перший раз у Київ. Після випускних у школі возили, нібито за те, що непогано здав. Ну, як непогано — п’ятірки, звучить добре, якби ще не по дванадцятибальній шкалі. Я знав, що все одно повезуть. Так довго гроші збирали на цю поїздку, мріяли. Як зараз пам’ятаю, батьки не могли зорієнтуватись, боялись, що не знайдуть квартири — так і було, бо в Києві є дві вулиці Коцюбинського — Юрія і Михайла. А я то діло просік і легко все знайшов. Юрія Коцюбинського, 33г — і номер гарний, і район гарний, затишний. Ще хвастався, що буду тут жити — буду киянином… Жити — ні. Помирати.

Мокра підлога затряслася переді мною. Що це в біса…

— Мужик, плати й виходь!

І ніби ж везли мене в лікарню і говорили російською, а я думав, мітингувальники й бойовики — українські націона­лісти. Як же це?

— Слухай, мужик, рідний, я заплачу. Довези до Коцюбинського ще, Юрія. Дуже треба.

—