Катерина Федоровська - Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська

- З Ліонелем я й сам справлюся. То пустісінька справа. Я попросив у них дещо інше, - і з теплотою так поглянув на Ліну. – Моя умова для співпраці полягала в тому, щоб Нестор отримав заслужене покарання. За декілька днів у його житті трапиться прикра ситуація. Його спіймають на хабарі й ув’язнять. Звісно, що жодні зв’язки та знайомства не дієві порівняно із божественною силою. Ланцюг подій зімкнеться так, що від нього відвернуться усі його друзі й партнери. Твого чоловіка посадять, Ліно. Надовго.

«З моїм чоловіком розібрався, а зі своєю дружиною - ні», - нерадісно подумала Ліна. Та її похмуре лице Самір по-своєму трактував.

- Чи тобі його шкода? Не бажаєш такої долі йому? – вже й у самого настрій зіпсувався. Насупився, брови руді звів докупи. Ще й не вистачало до всього посваритися.

- Ні, зовсім не шкода. Я не думаю про Нестора. Але тобі не здається це трохи егоїстичним: мого чоловіка ти з дороги усунув, а сам повертаєшся до дружини, - от не вийшло без докору сказати. Звинувачення, образа і якесь гірке розчарування почулося в її голосі.

- Ой, піду я, певно, на вулиці вогнище розпалю. Треба перевірити, де ж там Ліонель із сином, та й на нашого Роя хочу поглянути. Як він там лісами бігає, - підійнялася з-за столу Яра й, делікатно покашлявши, вийшла надвір.

Самір підійнявся, пересів ближче до неї. Ліна не знала, що хоче почути від нього: виправдання, вибачення чи ще більше слів про кохання. Збентежив лише своєю близькістю.

- Я не сказав тобі відразу, бо… - тяжко зітхнув Самір, однак наважився зізнатися. - Бо спочатку я планував просто позалицятися до тебе, щоб змусити нам допомогти. Але я не знаю, в яку мить передумав, Ліно. Чи коли побачив твої неймовірні очі? Чи коли тобі загрожувала небезпека й мені було так страшно, як ніколи? Але в ту хвилину, коли льодяні голки Ліонеля пронизували моє людське тіло, я второпав, що краще нехай буде боляче мені, ніж тобі. І тому й мовчав про Ліару, бо знав, що ця звістка завдасть тобі болю. Я ніколи її не кохав, але нам потрібен був вірний союзник. Ти ж сама бачиш, що відбувається. Найкращим рішенням було породичатися із перевертнями. Ти думаєш, я не розмірковував про наше з тобою майбутнє. Але його немає, Ліно, просто немає. Для того, щоб потрапити у світ демонів тобі треба померти.

- Ти б помер, щоб бути зі мною? – вкотре зірвався її голос, як порвана струна бренькотів, бо ж дотиками своїми пестив, а словами завдавав ран.

Відпив знову вино, кинув погляд на свої старання. Смачну вечерю Самір приготував, квіти десь нарвав, свічки запалив. Романтичною могла б бути та вечеря, якби він не розбивав у ту мить її серце.

- Знаєш, куди потрапляють душі людей після смерті? Кращі стають янголами, гірші – опиняються у владі Чорних каменів. Саме ці страшні території чимось нагадують пекло, яким ви звикли собі його уявляти. У померлих не з’являється магія і вони не перероджуються як демони. Це раби й нижчі істоти. Я не хочу, щоб ти помирала, Ліно. Я вірю, що ти проживеш довге й щасливе життя із гідним чоловіком, - важко давалися йому ці слова. Замовк, проковтнув ніби колючий клубок у горлі. – Ти маєш бути щасливою.

- Я не розумію, це якби розставання? Ми навіть і не розпочали стосунки, а ти вже мене кидаєш? – так кепсько їй, певно, й від насильства Нестора не було, як від слів цього бездушного демона.

- Я просто знаю, що в нашому світі тобі не буде спокою. Ліара підступна й зла, вона спробує тебе знищити. Моя мати не любить людей. Та навіть будь-який демон зможе познущатися з тебе, - стиснув кулак, стукнув ним розпачливо по столу, аж задзвеніли виделки. – Я не можу забрати тебе туди, де тобі загрожуватиме небезпека. І я повторюю тобі знову, я хочу, щоб ти жила. Щоб ти побачила, який прекрасний та неймовірний ваш світ. Щоб ти подорожувала, насолоджувалася життям, а не страждала від потвор у пеклі.

- Я вже бачила цей світ із Нестором, - зробила нервово пару ковтків вина. Та й вино не допомагало зменшити цей біль.

- Коли я розв’яжу свої проблеми, то зможу іноді з’являтися поряд. Бути з тобою якийсь час, оберігати й захищати тебе, - це взагалі прозвучало, як із серії мильної опери.  

- А як часто ти з’являтимешся: раз на місяць, раз на рік, на десятиліття? – чому ж так душать сльози, чому ж так боляче. – Я все зрозуміла, Саміре. Я насправді вдячна тобі за правду та відвертість. Проживши стільки років з егоїстом, тепер ціную таку турботу. Дякую тобі, Саміре, що ти про мене аж так турбуєшся.

А потім допила одним махом те вино із келиха, зіскочила зі свого стільця, вклонилася театрально йому аж до пояса й поспішила погорювати у свою кімнату з таким фантастичним краєвидом на гори.

Самір підійнявся за нею. Постукав, покликав, почекав декілька хвилин. Але, зрозумівши, що ніхто йому не відчинить, вийшов надвір до Яри. Але і племінниця його не порадувала добрими новинами.