Катерина Федоровська - Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська

Розділ 22. Нелегкі розмови та прості рішення

Темрява поволі огортала ліс і той затишний будиночок біля гірської річки. А яскраві язики полум’я кидали химерні тіні на сумні обличчя демонів.

- Завтра десь опівдні вони будуть поблизу, - Яра вже перевірила, де Ліонель зі своїм сином.

І новини ті були невтішними, бо цим демонам вдалося знайти відьму. Яра розповіла Саміру, як побачила у вогні стару, зморщену, мов маринована слива, жінку. Вона тупцювала поряд із демонами й сідала в їхню автівку. Як вони досі не виявили маячок Яри під днищем машини – це була загадка.

- Але ми у вигіднішій позиції, бо Рой знайшов перехід. Звісно, він не стабільний та рухається, але, гадаю, ми першими доберемося до переходу й зможемо влаштувати там засідку. Саміре, ти мене не слухаєш зовсім, - обурилася Яра, підкидаючи дровину у вогонь.

- Нам же не обов’язково саме завтра переміщуватися додому. Відберемо в них Вітарі й можемо побути хоча б декілька днів тут. Поки не впевнимося, що Ліна дійсно в безпеці.  Хай вже ув’язнять того покидька. І ще одне, Яро, - нахилився ближче до племінниці, ніби збирався сказати їй дещо важливе. – Коли ми зустріли примар, знаєш, що вигукнула Алісія?

- Що? – Яра заінтригована була, з цікавістю глянула на дядька.

- «Он вона»! Вони шукали саме Ліну. І тоді, на святкуванні дня народження Нестора Ліонель також намагався вбити її. Це доволі могутня льодова зброя, якби я не мав демонічної сутності, моє тіло не вижило б після такого удару, сотні гострих льодяних штирів. Якби я не затулив Ліну собою, вона загинула б. Чому вони намагалися вбити її?

- Бо вона – відьма? Щоб ти не здійснив перехід? – припустила Яра.

- Ні, не сходиться. Тоді Ліонелю було б простіше забрати її із собою, а не шукати по селах ту стару відьму, яку ти побачила.

- Ні, Саміре, ти щось собі надумав. Це просто випадковість. У будь-якому разі ці демони їй вже не загрожують. Бо примари, найімовірніше, знищені десь між світами. А льодових демонів ліквідуємо ми. Тим паче, що тепер ти зможеш застосувати свою магію на повну, не побоюючись Корпорації. Я ж так розумію, що патруль допоможе тобі, якщо з’явиться?

- Так. Вони дуже хочуть нашої перемоги.

Яра зітхнула сумно й знову повідомила дядькові невеселі новини про те, що відбувалося в палаці.

- Нашим дуже важко, багато поранених. Нам треба повертатися чимскоріше, якщо ми справді хочемо перемогти.

Тяжке мовчання зависло між ними, лише зловісно потріскували соснові дровини.

- Навіщо ти подарував їй променисте сонце? - раптом спитала Яра. – Навіщо ти дав їй надію, що ви можете бути парою?

- Це сталося якось само собою. Імпульсивно. Складно пояснити, але я хочу, щоб вона була моєю, Яро. Я не хочу її нікому віддавати. А коли уявляю, що вона буде з кимось іншим, мені так боляче. Ніби магію випікають із кожної клітини моєї демонічної сутності. Трапилося незбагненне – демон закохався у людську жінку, - поглянув винувато на свою племінницю, мовби казав: «Прости свого непутящого дядька».

- Не демонструй хоча б свої почуття у присутності Роя. Я-то сказала йому мовчати, але раптом він все ж таки донесе своїй сестрі. Ліара знищить її, ти ж розумієш, - шкода було їх обох. Яра зосереджено потерла свого неширокого лоба. – Навіть не знаю, що тобі порадити, дядьку? Але ж ти сам винний. Це тобі розплата за все. Не треба було закохувати її в себе. Вона тепер дуже страждає.

Яра ще й підлила масла у вогонь, розповідаючи про потяг та їхні пригоди з янголами. У всіх фарбах зображуючи відчайдушний подвиг Ліни заради нього.

- Ходімо всередину, Яро, - зовсім упав духом верховний демон. Похнюплений був увесь, замислений.

- Я ще тут посиджу, подивлюся на вогонь. Він мене заспокоює, - відмахнулася Яра.

А Самір ще раз навідався до дверей Ліни, постукав неголосно. Заснула, мабуть, ніякого шуму не чутно. Але ж пробурмотів стиха у шпарину:

- Моя кімната навпроти, якщо захочеш поговорити, я чекатиму тебе, - був упевнений, що Ліна не почує цих слів. – Пробач мені, дівчинко. І як я існуватиму без тебе, не уявляю навіть. Пекельні муки, а не існування.

Однак Ліна не спала, а почувши кроки на сходах, безшумно підійшла до дверей. І так хотілося відчинити, обійняти його, адже вона ловила кожне слово. А коли навпроти грюкнули двері, Ліна присіла прямо на підлогу, обійнявши свої гоструваті плечі. Чому так виходить, чому вона страждає і не може бути разом із тим, хто їй неймовірно подобається? Дивлячись у вікно на несміливе похитування розложистих гілок у місячному сяйві, Ліна відчувала, що сама звідкілясь наповнюється небаченою раніше відвагою та нерозсудливістю. А якщо вона більше ніколи його не побачить? Її життя таке коротке й таке мінливе, а його – непередбачуване й сповнене ризиків. Тож чи варто втрачати ті миттєвості, коли вони можуть побути разом?

Підійнялася і так, як була, у своїй коротесенькій піжамі, зайшла у двері навпроти. З ванної кімнати чувся заманливий плескіт води, шалено розбурхуючи непристойну уяву Ліни. Але зайти до нього в душ – це вже було б занадто нав’язливо, тож вмостилася зручно на ліжку й роздивлялася його розкидані речі. Ну от справжній чоловік, як є. Досі важко сприймати його, як демона.

Самір вийшов із ванної, навіть рушником стегна не прикрив.

- Ох, Ліно, ти тут, - від несподіванки навіть не зорієнтувався, що ж робити. Тож декілька хвилин розглядали одне одного у неяскравому світлі високих торшерів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍