Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

А: — Ну, я скажу так. «Тургенєв» ти почуєш частіше, ніж «Лєсков». Лєрмонтов — це дуже екзотично…

Б: — Гоголь.

А: — Гоголь — так! Тобто його взагалі можна в четвірку. До Толстого, Достоєвського й Чехова.

— Пастернак, Мандельштам?

А: — А це дещо інше. Але добре, тоді говорімо вже про XX сторіччя.

Б: — Про Бродського. Але краще не говорімо. Оскільки, за відомою формулою, поезія — це те, що втрачається під час перекладу, то по-справжньому зрозуміти й оцінити поетів можуть тільки ті, хто читає їх в оригіналі. А враховуючи, що поетів узагалі не сильно читають… Твоє питання мене знову до автобіографії відсилає. Студентом я перечитав майже всю російську класику. До речі, згадав ще одного улюбленого стиліста: Андрєй Платонов. І цікаво, що в ті часи я не лише читав, а ще й бував багато де в Росії. Москва і Ленінград — це зрозуміло. Але я бував, наприклад, в Якутську і Магадані. Або в Рязані і селі Константіново — «приятственные места». І дивіться, як символічно склалося: востаннє я був у Росії в листопаді 1991 року, прямо напередодні грудневого Референдуму. І все, відтоді дотепер — ані разу, і вже очевидно, що ніколи більше там не побуваю. А 1992 рік — це вступ до аспірантури і потім викладання студентам зарубіжної літератури — всілякої потроху: французької, німецької, англійської, американської. Але 90-ті роки — це також початок знайомства з Андруховичем, Прохаськом, Іздриком…

А: — Та іншою сучукрлітрою.

Б: — З усіма її півлітрами. І паралельно — з раніше забороненою літературою, про яку в шкільні роки навіть почути було неможливо, не кажучи щоб її читати: від Хвильового й Підмогильного до Стуса… А вже в 2000-ні я фізично почав їздити на Захід. Першою, звичайно, була Польща, і далі — тільки на Захід, аж до Каліфорнії. Таке відбулося розвертання. І звертання уваги на центральноєвропейську літературу, передусім на польську, але й на інші.

А: — Ну і знання польської дало оцей горизонт, тому що в них багато перекладено з тієї ж, умовно кажучи, центрально-східноєвропейської групи.

Б: — Так, чехів чи угорців я теж не раз читав польською.

А: — Я б не знав творчості Естергазі, наприклад, якби його не було в перекладі польською мовою.

Б: — Нафто-газово кажучи, я для себе здійснив диверсифікацію джерел. Для нинішніх молодих просунутих читачів це не проблема, вони відразу диверсифіковані. Але ми, «рождьонниє в есесесер», мусили над цим свідомо попрацювати. І Україна загалом теж мусить над цим попрацювати, над цією диверсифікацією культурних потоків. І якраз тоді можна буде спокійно читати російську літературу. Не страшно, коли, припустимо, 10 % культурного продукту, який споживає українець, іде з Росії. Страшно — коли 100 %. Бо в регіони, повністю покриті російською книжкою, пресою і телебаченням, рано чи пізно приходять ще й російські танки. І по-своєму мають рацію: це ж їхній культурний ареал.

— В мене склалось вражіння, що російською літературою на Заході в основному захоплюються «ліваки». Є таке?

А: — Почнемо з того, що це неправильне спостереження. Тобто «праваки» так само захоплюються, як і «ліваки».

Б: — Їх ще спробуй розрізнити в сьогоднішній Європі — крайніх «ліваків» і крайніх «праваків». Хто для нас гірший: пропутінські бляді чи путінські пробляді?

А: — Не перевіряв, але знаю, чув, що найулюбленішим автором Ґеббельса був Достоєвський. Аж ніби його портрет висів у Ґеббельса в кабінеті. Я розказав це в якійсь задушевній розмові з письменником-німцем, який виливав мені вже котрусь годину душу, як він закоханий у російську літературу, а передусім у Достоєвського. І тут я приберіг цей хук і виклав йому. Випивши на той час уже чимало шнапсу, він розплакався, як те почув. І став мене питати: «Де це ти таке знайшов? Це неможливо! Де?». Й тоді я йому: «Я не перевіряв, бо мені воно й не дуже потрібно. Але точно чув про таке. А ти візьми й перевір, якщо для тебе це так важливо». І він через кілька днів написав мені в мейлі, що він перевірив — і це правда. Знову ж таки, джерела не вказав. Але відтоді я вірю, що так воно й було.

Б: — Якби слова в політиці хоч щось означали, то Ґеббельс і його однопартійці мали би вважатися «право-ліваками»: націонал, але ж соціалісти…

А: — Ми традиційно розуміємо ситуацію так, що «ліваки» — проросійські, а «праваки», чи як їх там, — антиросійські. Насправді Захід (якщо говорити про гуманітаріїв передусім) загалом проросійський через те, що в їхніх гуманітарних курсах, зокрема в літературознавстві та історії літератури, традиційно панує применшення західних літератур порівняно з російською. Вони закінчують університети й виростають з уявленням, що Діккенс — ніщо в порівнянні з Толстим. Що Флобер або Ніцше — ніщо в порівнянні з Достоєвським. І хто такий Мопассан, якщо є Чехов. Ну й так далі. Хто такі Томас Манн або Гессе, коли є Булгаков. Тобто тут ідеться про певну умовність, про штучну ієрархію, яка ось так запрограмовується і все заполонила собою.

Б: — Є показовий приклад з романом Герлінґа-Ґрудзінського «Інший світ». 1951 рік, Сталін ще не здох, роман виходить у Лондоні з передмовою Бертрана Рассела. Англійська критика хвалить, починаються дискусії про сталінський тоталітаризм. Ніби можна очікувати, що тепер прозріє й континентальна Європа. А ні: Італія, куди переїхав жити Герлінґ, роману не помічає, Франція взагалі до 80-х років не друкує. Ніхто не хоче розлупити баньки і побачити, що Росія — це країна…

А: — …дикості.

Б: — Дикої незмінної каторги. Герлінґ прямо цитує Достоєвського і називає Росію мертвим домом, де можна втратити віру в людину і в можливість змінити її життя на краще. Це автобіографічна книжка, в ній Герлінґ ділиться власним досвідом перебування у російських тюрмах і таборах, без жодних вигадок. І потім до кінця життя називає совєтський режим тоталітарним близнюком нацистського. Але Європа цієї правди знати не хоче. Всю ту русофілію ще можна було б зрозуміти після так званої жовтневої революції. От величезна країна на Сході ставить нечуваний експеримент, який може мати значення…

— Всесвітнє.

Б: — Так. Можна було захоплюватися ідеєю