Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

— Теж мені, загроза… — бурмотів йдучи до сходів.

Дорогою мимохідь пробігся інтер’єром і мусив відмітити, що й всередині будинок мав плавні лінії, як на другому поверсі балкон, так і самі сходи, що вели вниз. Ба більше, біля них ще й розташували невеличкий чудернацької форми басейн, через який пролягав місточок. Мало не спіткнувся, задивившись в той бік. А вже зійшовши з останньої сходинки, оглянувся у пошуках кухні. Звісно ж, пішов на звуки брязкання, скоріш за все посудом. Тато слідував тінню і так само мовчки. 

— Qué quiere el joven?¹ — скоріш за все щось запитала жінка з пательнею в руці.

— Alimenta a mi hijo, Carmen.² — сказав тато, а я лише здивовано поглянув на нього.

— Чого я ще не знаю про тебе? — запитав в нього, здійнявши брови.

— Я розумію, що ти досі злишся, Дем…

— Ні, не розумієш! — знову не втримався, але враз замовк, коли побачив подив на обличчі кухарки.

— Esa es forma de hablar con tu padre? — жодного слова не зрозумів, але інтонації вистачило, щоб зрозуміти, що нічого доброго для мене у сказаному навіть близько не було. — Es usted muy amable, señor.³

І мало не пропалила мене своїми темними очима.

— Está bien, Carmen, el largo vuelo lo cansó un poco.⁴

— А може, при мені розмовлятимете так, щоб і я щось розумів? — нетерпляче розвів руками, на що жінка знову невдоволено і з підозрою зиркнула на мене з-під лоба. — Де ми взагалі? Ти мав бути у Вашингтоні.

— Мав. Плани змінилися і потрібно було бути тут… 

— Конкретніше можна? — все ще дратувався я. Кухарка із кожним разом осудливо поглядала на мене, і я одразу ж збавляв оберти.

— Це закрита зона в Іспанії, тому можеш бути спокійним — Матеус навіть близько не дістанеться до тебе.

Але я все ще усвідомлював своє перебування в іншій країні. Чомусь розгублено опустився на стілець поряд, дивлячись на похмурий горизонт.

— Buen apetito,⁵ — щось пробелькотіла жінка, поклавши переді мною тарілку з яєчнею, кількома суцвіттями цвітної капусти та броколі, а поряд поклала ще тарілку із сиром із якимись тостами.

Виглядало цілком апетитно. Тому без жодних церемоній я взяв виделку і почав свій… До речі. Я одразу ж озирнувся, а потім поглянув на наруччя, на якому відразу ж відобразився час. Восьма ранку… Очі від подиву округлилися, навіть перестав жувати.

— Тобто я проспав до нового дня?!

Зістрибнув на ноги, із дзенькотом випустивши виделку з рук, але батько вхопив за плечі, натиснувши мене додолу. 

— Тихше. Поїж, Дем’яне.

— Завтра старт, тату! Я проспав весь день! — знову сіпнувся, щоб підвестись, але й цього разу марно. — Влад не встигне… Мій доступ…

— Сину, просто довірся.

— Тобі? Чи може Еміксу? Кому з вас? Через вас мама…

І я з жахом усвідомив, що вона залишилась в іншій країні… А якщо Роман вийде на неї? Він же шукатиме будь-які важелі на мене. При кожній наступній думці мої очі ще більше розширювалися, а зсередини захлинуло панікою. Знову смикнувся, але цього разу батько не тримав. Як звір у клітці кинувся до виходу, але одразу ж зупинився, зустрівшись із невдоволеним поглядом Вайлет в проході.

— Ти знову тут… — пробубнів я й намагався пройти повз, та нахаба перегородила мені шлях водночас із батьковим голосом позаду:

— Мама в безпеці, Дем’яне. І про Влада… Емікс не забув.

Я ніби й застиг. Бачив перед собою Вайлет, але подумки прокручував почуте. Знову виникло відчуття, що я чогось не знав, хоча не був упевненим, що для мене те щось змінювало. Різко повернувшись до батька, я зробив до нього кілька кроків. 

— Де вона? — запитав коротко, хоча це було не єдиним запитанням. Але згодом.

— У Флориді. Там один з наших підрозділів і потрібні спеціалісти, — відповів досить чесно, як здалося.

Кивнув у відповідь, як прийняття такої відповіді.

— Чому ти запнувся, згадавши Емікса? І навіть не намагайся знову ухилитися…

— Бо це лише ти його так називаєш, — відповів батько. 

— І тому з цього треба було робити таку таємничість?

— Ніхто не робив. Просто незвично, але навіть він вже звик до цього імені. Гадаю, проблема вичерпана і ти все ж таки поснідаєш? 

Та я знову подивився на Вайлет, пригадуючи нашу подорож у «Соннарі». Точно!

— Малий… — промовив невпевнено. Вони не відповіли, бо нічого було додати. — Що за дурнувате ім’я?

— Ей! — гаркнула Вайлет, ковзнувши роликами до мене. — Більше поваги, людино!

— Та годі тобі! В мене є ім’я, бляшанко! — я смикнувся їй на зустріч, від чого мало не зіштовхнулися лобами. 

— Ще раз назвеш мене бляшанкою…

— От і почни звертатися до мене на ім’я! 

Обидвоє дивилися з викликом, але й жоден із нас не збирався відступати. Настільки близько я ще не бачив дівчини, хай навіть розумів, що переді мною стояв андроїд, але такий досконалий. Її карі очі неможливо було назвати штучними, аж настільки реалістично виглядали. Навіть силіконова шкіра зблизька була продумана до найменших деталей від пор до мімічних зморшків.