Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

Озирнувшись, відмітив, що ліворуч тераса була вже округлої форми, тоді як в цій частині вона здавалася плавним переходом до головної частини будинку. Підійшовши до металевого поруччя, внизу побачив чудернацької форми басейн із блакитною водою. Його лінії теж нагадували контури тераси. Та й всього цього місця, яке хтось натхненно продумав до деталей, аби виглядало гармонійно. Навколо басейну було встелено вочевидь штучним газоном, бо він здавався аж занадто яскравим на фоні природи навкруги. Біля альтанки помітив чотирьох кремезних чоловіків в однаковому вбранні, яке чимось нагадувало мій костюм… і з наруччям, як у батька. Їхніх голосів я не чув, хоча по губах було видно, що про щось розмовляли, але відвернувши від них погляд, я обернувся і підвів голову. Не знаю, що я там шукав, але вже цікавість, як завжди, брала верх.   

Те, що я був не в Києві, то вже було й дитині зрозуміло. Але питання все ж залишалось.

— Що це за місце? — пробубнів скоріш до себе, аніж одразу хтось би дав на це відповідь. 

Повернувшись в кімнату я пішов до прочинених у ванну дверей. Перед дзеркалом побачив своє відображення, але закляк я не від своїх чарівних очей. На грудях був один невеличкий синець, а коли поглянув через плече на спину то й там було декілька таких же саден, що робило мене схожим на сонечко. Один із синців розташувався саме в тому місці, куди в мене вперше поцілили… Але ж як таке можливо було? Невже завдяки, наруччю я не став решетом? Та це безглуздя, бо воно неактивоване, щоб… І я зупинив свої думки на цьому місці. 

— Чи активовано? 

Я підніс руку з ледь помітним наруччям. Воно вже точно не було схожим на батьківське і як у тих чоловіків… Тоді що воно таке? Але більше непокоїло те, що воно діяло поза віртуальним світом. Якщо я більш-менш сприйняв той факт, що воно якимсь чином робило себе компактним і непомітним для оточення, то аж ніяк не міг збагнути яким чином, воно діяло, як мій бронежилет… Це як… інший розум, інший організм, який впливав чи навіть керував мною. А це ще більше наближало мене до божевілля. 

Та я знав, що десь тут мають бути відповіді. Власне, спершу потрібно дізнатися: де це тут. Але голяка я точно не міг пересуватися будинком, тому в роздумах я повернувся до кімнати, але спинився майже на порозі, зустрівшись із поглядом навпроти. Ще не знав, як слід реагувати: закотити сцену ображеного хлопчиська, чи проігнорувати й мовчки чекати на пояснення. Обидва варіанти розпирали мене зсередини, але вагався, досі переварюючи побачене у дзеркалі.   

Втім, я вказав на своє тіло долонями, а слідом й запитав, ледь стримуючи гнів:

— Поясниш це?

Зімкнувши губи, я дивився на батька, витримка якого не підводила навіть тепер. Схрещені на грудях руки здавалися неабияк напруженими, як і м’язи на шиї. Втім, батько завжди був схожим на камінь, але в цьому костюмі ще кремезнішим. Серед цивільних вони ходили в простішому вбранні, з усіма нашивками, але тут все ніби було на своїх місцях. Тато зробив до мене декілька кроків, поволі опускаючи руки. Та щойно він хотів мене обійняти, як я відступив на крок, спинивши долонею.

— Я чекаю.

— За кілька днів зійдуть, Дем’яне…

— Тато, в мене стріляли! — вигукнув я, знервовано відійшовши до дверей на терасу. — Мене могли вбити! Я тікав від озброєних і небезпечних людей! Якась бляшанка мене врятувала! А що як вони мене знайдуть?! Ти подумав?! Матеус тепер не дасть мені спокою, тату! Я знищив…

Але батько не зважав на мою істерику, і мовчки підійшов та обійняв. І лише в його міцних обіймах мене прорвало, розуміючи, що я неабияк перелякався за цей день. 

— Сім куль… — бурмотів крізь схвильоване дихання, обіймаючи батька. — Вони шукатимуть…

— Заспокойся.

Та я мотнув головою. Все здавалося сном. Немов я ненароком заснув на останній парі, але Влад спеціально не будив мене, знаючи, що Ясик відіграється за це іншим способом. Але все ж розумів, що я не спав і поряд був саме батько.

— Ти знав, що так буде? — запитав я, відсторонившись від нього.

— Ніхто не міг вирахувати точні дії Романа, але…

— Але ти дозволив, щоб мене наразили на небезпеку…

— Дем’яне…

— Ні! — знову вперся я, крутнувшись по кімнаті, бо не знав, у що б вдягнутися. — Тут є якийсь одяг, чи я маю ось так тут ходити?!

Рідко коли батько бачив моє роздратування. Ну, звісно ж, його з нами більше не було, аніж був. А ще й мій перехідний вік, мабуть, таки затягнувся, бо аж забагато істерик хотілося влаштувати. Тато мовчки підійшов до блискучої поверхні, яка виявилася дверима в гардероб. Відступив убік, пропускаючи мене всередину, аби я сам обрав собі вбрання. Хоча з чого обирати, якщо все обмежено чітко: два стоси чорних і білих  футболок, стільки ж аналогічних штанів, на вішаках висіли декілька сірих худі. Та невже якесь різноманіття! Взяв чорні штани та білу футболку, а з ящика нижче дістав пару шкарпеток, поруч з якими охайно  розкладені кросівки. І все мого розміру… Чекали? Зиркнув підозріло на батька, але злитися не переставав.      

Вдягнувшись, я минув його й пішов до дверей. Так, я був злий і голодний. Та відчинивши їх, я мало не підстрибнув від неочікуваності. Прямо у дверях стояла Вайлет, зціпивши свій силікон.

— За бляшанку ти ще схопиш, людино, — процідила вона й зиркнула на батька за спиною і подалась геть.