Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

— Коня прив’язати треба, — пояснив я сусідові, що глянув на мене мимохідь. Той розуміюче кивнув і вернувся до недогризеної курячої ніжки. Інші — навіть голів не повернули. М-да… Sic transit gloria mundi* (*лат. — Так минає слава мирська). Спершу тебе носять на руках, потім — влаштовують на твою честь бенкет, а трохи згодом — навіть пам'ятник від голубиного посліду лінуються помити.

— Може, не варто всім лізти? — зробив я ще одну спробу відмовити товаришів від ризикованої витівки, коли ми відійшли досить далеко, щоб без побоювання розмовляти на повний голос. — Давайте, я швиденько змотаюся, оціню обстановку, а потім уже думатимемо, що робити.

— Навіть не починай, Владе… — відмахнувся Тім. — Одного разу ви подивилися… без магічної підтримки. Нагадати, чим усе закінчилося? І потім, де один може просто подивитись, там і двом нічого не загрожує.

— Трьом… — сказав Тінь.

— Ну тобі навіщо ризикувати? — спробував я відмовити бодай рейнджера. — У мене - обладунок творця, Тім теж озброєний до зубів. А ти…

— А я ось чим розжився… — продемонстрував Тінь середніх розмірів арбалет. — І ось… — поплескав об'ємною сумкою, одягненою на плече. — Тут п’ять десятків болтів із кращої гномської сталі. Наскрізь пробивають дводюймову дошку з відстані сто кроків. Тож, за будь-яких обставин, зайвими не буду. А ще ... — Рейнджер повернувся боком і показав заплічний мішок. — Скільки часу займе похід невідомо, а щось жерти треба. Ви ж про провізію навіть не подумали, правда?

— Гаразд, — махнув я рукою. — Ви дорослі хлопчики, няньки не потребуєте. Маєте бажання лізти в пекло — ласкаво просимо. Тільки не говоріть потім, що вас не попереджали.

— Не бухти, Владе… — підвів межу під суперечкою Тім. — Разом розпочали — разом і закінчимо.

— Може, й мені з вами? — почухав підборіддя Захірд. — Старійшини, звичайно, потім мене конкретно покарають за неслухняність, але…

— Е, ні, друже, — Тім навіть мене випередив. — Ти нам тут куди більше потрібний. Знаючи, що ти біля коловорота, ми будемо впевнені, що нас будь-якої хвилини витягнуть. А це дуже важливо.

— Так, — підтримав я мага. — Дуже ...

— Навіть не сумнівайся, — приєднався Тінь. — Знати, що друг прикриває спину — запорука впевненості у бою.

— Ну гаразд, — неохоче погодився гном. — Якщо ви так кажете.

У відгалуженні до ущелини, як і минулого разу, чергував десяток гномів. Ось тільки поводилися вони значно вільніше. Щити і списи стояли біля стіни, а самі воїни сиділи недалеко від барикади і безтурботно грали в кості.

— Привіт, хлопці, — привітався з ними Захірд. — Здоров, Трістане. Відпочиваєте?

— А що ще робити? — знизав плечима, судячи з багатої кольчуги, старший поста. — Котрий день тиша. Жодна тварюка навіть носа не покаже. Добре їх тоді пошматували... Наших, звичайно, теж багато полягло, але і гніздування цих бестій, схоже, добре зачистили.

— Сам там був? — поцікавився Захірд.

— Ні, — похитав головою Трістан. — Я того дня в дальній шахті працював. Дізнався про похід лише через день. Жаль, що не довелося... А ви чого сюди?

— Та ось — ці троє хочуть спуститися вниз.

— А старійшини дозволили? — насупився гном. — Був наказ нікому не потикатися…

— Дозволили, не сумнівайся, — відповів Захірд.

— Точно?

— Точніше не буває.

— Гаразд… якщо так… Гей, хлопці. Годі дурницями займатися. Давайте до підйомника.

— Владе, — торкнув мене за рукав Захірд. — Ви тільки не геройствуйте, гаразд? Як тільки щось не так — одразу тікайте. Зараз важливіше дізнатися, що там відбувається, ніж…

Гном не домовив і забобонно поплював через плече.

— Обіцяю… — твердо відповів я. — Жодного героїзму. Тільки подивимося… і одразу назад. Мені, знаєш, своя шкура теж дорога. Звик…