Лада Астра - Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра

     От і все.  Я знала, що так буде. Знала, що рано чи пізно почую про його заручини. Але навіть не уявляла, що це відбудеться так швидко і що дізнаюся я про це саме таким чином. Від самого принца Роберта, який вирішить, незрозуміло для чого, розіграти цілий спектакль.

- Ти закінчив, Роберт? - без емоційно запитала Даніелла свого сяючого від радості чоловіка. Я чула як вона це говорить, бачила і Роберта і її, але була десь далеко, у своєму холодному світі. Де не існує ніяких почуттів, крім холоду. Тільки там я могла знайти своє спасіння.

- Закінчив, моя дорога, закінчив. Готуйся до подорожі. Нарешті наш бешкетник Рон  остепениться. Доречі, люба я говорив тобі яка принцеса Софія гарна?

- Роберт, ти говорив, що в тебе є справи, -  натянуто звернулася до чоловіка Данні

- Так, звісно. Ну, не сумуйте тут, - промовив на прощання принц і насвистуючи щось веселе собі під ніс, покинув зелену вітальню. 

      Повисла тягуча тиша. Я не знала що тут можна сказати, а Данні здається старанно підбирала слова.

- Не напружуйся так Данні. Це ж було очікувано. Я тільки не думала, що так скоро, - як можна спокійніше звернулася я до принцеси. Мені вже було її прямо шкода. Мабуть у неї не було такої холодної кімнатки у душі, як у мене.

- Ні Ліна, це неправильно. Ти зараз так говориш, а я впевнена, що всередині тебе розриває на шматки. А ще, я зовсім не розумію, що коїться з Робертом. Він же не такий. Він добрий і хороший. Я знаю це, правда, правда. Але оця його жахлива ненавість до тебе мене лякає, - зізналася Даніелла, голос її вже помітно тремтів, наче вона ось ось заплаче. 

    Чудесно просто. В мене кохання мого життя заручається, а мені треба Данні втішати.  Стоп. Кохання? Ні ні ні. Я в холодній кімнатці, я в холодній кімнатці. Я нікого і ніколи не любила і любити не збираюся. Я злюка, черства і жорстока. Використала принца для власного задоволення, от і все. Нічого іншого.

- Даніелло, заспокойся і не накручуй себе дарма. Сама ж казала, що Роберт дуже любить тебе . От звідси і реакція така. Не всі ж можуть бути такими всепрощаючими, як ти. Він інший і це теж нормально. Я вже наприклад звикла, - все ж спробувала я заспокоїти її. 

- Ліна, ти не перестаєш мене дивувати. Звідки в тебе сили на те, щоб мене заспокоювати? Після того, що ти тільки що почула, - тяжко зітхнула Данні. Ох вже ця всесвітня доброта.

- Бо я не ти Данні. Казала ж уже колись. 

- Але ти не заслуговуєш на таке, - не здавалася попелюшка, - і я бачила тебе справжньою у будиночу, не забувай про це. Я бачила твої очі і твої сльози. Я знаю, що ти відчуваєш до нього, до Рона. Мене ти не обманеш своєю напускною байдужістю. А ще, я бачила його листа. І те, що він дав надію мене дивує і обурює найбільше, - палко почала Данні, а потім її вираз обличчя різко змінився, ніби вона щось тільки но придумала, - А знаєш, Ліна, ми йому це так просто не залишимо…

- Ні ні ні Данні, навіть і не думай у тому напрямку, - замахала я на неї руками. 

- А чому це "не думай" Ліна. Він може спаскудити тобі життя, а ти що значить, повинна спокійно сидіти і нічого не робити?

- Від кого я це чую? Від попелюшки що збиралася до віку сидйіти замкненою на горищі? - підділа я її

- А я виросла за ці роки і теж змінилася. А що ти думала? Зараз би я вже може й не сиділа. Так, думаю б не сиділа. Та ми зараз не про мене, а про тебе говоримо. І в тебе набагато гірша ситуація, тут точно не треба сидіти склавши руки, - майже впевнено заговорила попелюшка.

- І от що я тобі скажу, на правах твоєї єдиної родички, - оце її понесло.

- Кого? - зі сміхом запитала я.

- Так так і не смійся. Бо так і є. Те що я тобі не сестра, ми обговорювали багато років назад. До речі маленький шрам на сідниці в мене досі є після польоту зі сходів. Але  ж і іншої родички ти не маєш, тому будеш миритись з тим, що є. От так я вирішила. Та принцесса я чи хто? 

- Роберту своєму тільки не кажи, що вирішила сестрою обзавестися. Боюсь він то просто не пепеживе.

- З Робертом я окремо розберуся, - діловито продовжила Данні. Я правда не могла повірити, що переді мною та сама попелюшка, - а от ти дорогенька поїдеш з нами на ті гадські заручини  і нехай Рон, дивлячись тобі в очі, скаже все так як є. А не писульки всякі тут залишати.

    Посмішка одразу зникла з мого обличчя. Цього тільки не вистачало.

- Даніелла, не мучай мене будь ласка. Це нічого не дасть. Ну правда.

- Як не дасть Ліна? Та хоч те, що ти подивишся в очі цьому паскуднику, який наобіцяв тобі з три короба і втік. Тобі нема чого соромитись, а тим більше боятись. І я взагалі не розумію, ти злюка чи хто? 

- Та злюка я, злюка, - понуро погодилася я, - але ж сама подумай, ну що це може дати? Ну приїду я туди з вами, і що? Я ж тобі вже казала, що сама в усьому винна. Піддалася почуттям… та і знаєш, не жалкую про те, навіть тепер.

- Винна вона, а хто тобі писульку залишив, з обіцянками?

    Я лише зітхнула тяжко. Сама не можу зрозуміти, навіщо він це зробив. Поїхав би просто і мені було би легше все це пережити.

- Тому, навіть не сперечайся. Ти тепер моя особиста помічниця і повинна бути поруч зі мною. Просто нехай він не думає, що можна ось так легко розкидатися обіцянками. А ти для себе крапку зможеш поставити, раз і назавжди. І будеш жити спокійно, - стояла на своєму Данні