Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

        - Виделки нема – цим штрикни.

Засміялись би як божевільні, та з ввічливості тихенько пурхнули собі під ніс і відбули назад до маєтку. Завтра останній день гостини і повертаємось. Замок казковий, а в черзі в душ постояла, чекаючи доки мій сусід його вивільнить. Освіжилась, вдягла свою шовкову тряпочку і згори халатиком прикрилась. Звісно, гарна одежина. За такі то гроші!

       - Яке вишукане оновлення гардеробу, - поіронізував Гліб. - А я не підготувався. Міг би хоч метелика вдягти.

Ага, він дуже пасуватиме до боксерів, більше нема до чого – решту сьогодні і не вдягав. Спекотно йому...

     - Спокійно, це нічна сорочка. Соромно за футболку перед портретом графа, – пробубоніла я і вказала рукою на стіну.

Розвернулись дупця до дупці, годину покрутилися кожний зі своєї сторони і поснули, а прокинулись як вчора. Майже. Цього ранку я лежала на грілці, яка аж пашіла і повільно рукою мені хребці рахувала. Мій синій «Бебі-долл» десь під самі груди збився, туди де серце гупало набатом, а піді мною гучно йому в такт вторувало серцебиття Гліба. Він не спав і я вже не заснула - потонула в карамелі і поцілунку. Він одним рухом змінив положення, навис наді мною, припав до шиї і прискорив мій пульс до крайної межі, а я відкрила очі та втупилась поглядом в  холст на стіні.

         - Зупинись, - прохрипіла я.

Він на мить відірвався і без слів запитав мене поглядом.

      - Не можу, коли на мене аристократ намальований витріщається – вказала рукою на портрет у золотій рамі.

         - Хай заздрить.

Закладаюсь, так і було, хоч я про нього давно забула. Цілував так, аж шовк диміти почав. І цілунки тривали цілу вічність, аж до дзвінка клятого будильника. Він перевернувся на спину, все ще міцно тримаючи мене за талію.

        - За годину нас чекають, - прохрипів мені в губи Гліб. – Спізнимось?

А шоб та посудна на мілину сіла! Сьогодні рання прогулянка Роною.

         - Ні в якому разі, - якби не спитав, то сама б не підганяла, а так…

Зіскочила з ліжка і в душ побігла. Не даремно Авіньон місто дзвонів – калатає добряче, наче всі дзвони враз смикнули, от тільки настрій не до меси аж зовсім. Холодна вода трохи змила надлишок емоцій та хтивих думок. Швидко одяглась і не чекаючи Гліба поснідала. Він не забарився і невдовзі ми вчотирьох з родиною Ксав’є відбули до причалу. Цей день остаточно закріпив у мені відчуття нереальності – кілька днів наче в казці і насиченіші ніж пів життя. Монік в блакитному сарафані та шляпі, Франц у своїй новій вишиванці, Гліб і я в стилі кежуал і напружені до чортиків. Наче в кіно потрапила.  В стилі каналу «Travel». З невеликими відхиленнями від стандартного сюжету. Схоже, Франц відтепер сам причаровує гостя – у розмовах вже чимало про плани на майбутнє було, тепер сам йому «побачення» призначити хоче. На відміну від Франца, Гліб не гонорував і танцювати його навшпиньки не примушував – будуть  поглиблювати партнерство. В суто діловому аспекті. Нарешті всі пункти звабного плану Ксав’є добігли кінця і ми відбули до Парижу – завтра вранці повертаємось додому.

        - Що на вечір заплануємо? Бодлер?

     - Оце ще на цвинтар по ночі не ходила! Ні, туди точно не підемо, - я колись давно з родиною відвідала Монпарнас – до всіх своїх кумирів завітала.

         - Тоді вечеря і прогулянка, - підбив підсумок Гліб.

До біса приязна дружня прогулянка вийшла і вечеря смачна була, хоча великого апетиту не нагуляла. Вертаючись до готелю вже нічого крім втоми не відчувала.

         - Як тобі мандрівка? – поцікавився Гліб стоячи на порозі своєї спальні.

         - Інформативна та казкова, добраніч, - і дверима грюкнула.

Як у себе в кімнаті залишилась, уявна тотемна мавпа в голові геть здуріла, підбурювала до дурниць всіляких і спокою не давала. Почула грім за вікном – здригнулися обидві. Не люблю тепер ці звуки, мабуть як більшість одноземців. Звісно, не настільки, щоб боязко ховатись, але... Ще трохи думки в голові покрутила і встала з ліжка. Біля дверей своїх постояла, повернула ручку і ледь не вперлась лобом в голі груди Гліба.

        - А ти що тут робиш?

        - Пустиш? Грому боюсь.

        - Ти? І аж так сильно?

        - До гикавки.

Пропустила його в кімнату і трохи постовбичила на місці, дивлячись, як він сміливо і нахабно кімнатою пересувається. Підійшов до ліжка, ковдру відкинув і вмостився. Він був знову роздягнений за своїм звичним дрес-кодом, наче позував для фотосесії чоловічого журналу. Хоча ні, скоріш для жіночого. Лежав на боку з голим торсом спираючись головою на руку і в мобілці копирсався – от прям дуже наляканий, одразу помітно. Вляглася з іншого боку. Ліжко менше графського, та теж широке. Він лежить читає, я лежу сатанію. Нарешті дочитав, вимкнув світло і до моєї спини притулився. Негода за вікном буяє, він за талію обіймає і моє волосся своїм диханням колише. Та скільки можна мене на повільному вогні готувати? Дійшло вже те кассуле давно, подавайте! За пів години терпець урвався – почала ковдру скидати і від його рук звільнятись.

       - Може перебоявся вже?