Мирослав Лаюк - Світ не створений

— Поїдемо до Станіславова. Потім повернемося до Києва.

— А що зробите із собою, який народиться через — скільки років?

— Через 20. Звідки можу знати, що там є мій дублікат?

— А звідки ви можете не знати?

— У будь-якім разі, щось придумаю, — і він розкрив сумку. — У мене багато документів, яких набрав у домі Вілінської.

— Як вони до вас потрапили?

— Це не важливо. Скажу так: пора насолоджуватися становищем. Тут, у Карпатах, дорогою сюди, я дуже довго входив у розуміння, що живу в минулому, що не потонув у Дністрі. Я прокидався зранку, виходив за межі помістя Вілінської, блудив лісом і надіявся, що то є мій любий 1922-й рік. Спочатку це нагадувало прокляття. Але потім подумав, що мої фактичні знання, виходить, тепер випереджають час. Я би міг присвятити життя іншим наукам. І тоді, наприклад, став би винахідником хімічної зброї. Уяви цю тотальність, яка б зрівняла мене в очах людей з богами!

— Це ж нечесно, як мінімум.

— Дитино, ти знаєш, що таке космос? Наша планета — пилинка, мільйонна частина пилинки на тлі лише Сонячної системи. Наші амбіції — сміховинні.

— Але ж те, що пропонуєте, і є вашою амбіцією.

— Це є бажання прожити життя в славі й грошах, бо після нашої смерті не буде нічого, крім кульки. Це можливість управляти іншими життями, тримати їхню шию у своїх руках.

— Як ви тримали шиї воїнів Махна, а також тих дурнів у Вілінської?

Скорський глянув на мене, а потім пішов уперед.

Рись спускалася за нами з гори, а коли всі звернули на неї увагу, зупинилася.

— Подивіться, вона йде за нами всю дорогу.

— То відженіть її.

— Та вже гнали.

— Ну то застрельте.

Я не зважав на такі деталі. Підійшов до джерельця, яке било просто між трави, і набрав у пригорщі води. Рись же стояла на місці, а солдати не знали, що робити.

Коли напився і випростався, то нарешті уважно роздивився дику кішку, яка на початку сну облизувала мені лице. Вона подумала, що я хочу її погладити, і легким кроком пішла в наш бік.

— Стріляйте, блядь, — скомандував головний. — Стріляйте!

Мене осяяло: якщо це історія, якщо я у чиїйсь придуманій історії, навіть якщо вона придумана мною — спостерігачі, читачі, зацікавлені, наприклад, могли б полюбити цю рись. Вони б не хотіли, щоб її убивали. І я б не хотів, якби сам був таким спостерігачем. Справжня історія чи ні — зрештою, тут різниця не важлива — головне, що ми з неї почерпнемо і як вона почне стосуватися кожного з нас.

Один із солдатів вистрелив. І рись ледь пригнула голову, яку завжди тримала рівно. Солдат не попав. Усі зареготали з нього. Солдат ще раз прицілився… Бах! Але я його відштовхнув — і смерть полетіла в небо.

— Ану киш звідси! — крикнув я і стукнув ногою. Рись зупинилася. — Киш, кому сказав?!

Солдат, якому не дав убити рись, вдарив мене під дих. Я скрутився, але швидко розігнувся.

Тварина ще раз глянула на всіх, розвернулася й побігла назад, у бік Остричі. Я подивився на руку — куля зачепила м’якуш великого пальця, що розшарувався, ніби шматок вохряної соснової кори. Скорський обмотав рану.

Ми зійшли у долину. Мляво текла річка, з якої випирали величезні кам’яні брили, схожі на голови. Ми рухалися бережком, через зарослі лопухів.

Солдати реготали з одного зі своїх, який зашпортався об корінь граба і впав долонями в коров’яче лайно. Він, засоромлений і розлючений, підійшов до зв’язаного Ярка і копнув ногою. Місце порізу на вусі Федихи досі завзято кровоточило. Скорський і їй наклав пов’язку, аби та змогла дійти до Станіславова. Угорі скрикнув беркут. Один з чоловіків, який йшов мілководдям, несучи чоботи через плече, сказав, що вода стає все мутнішою. У тім боці, з якого ріка текла, — небо було чорне, сажове від грози.

Скорський зловився за мою руку, однак я відштовхнув його. Він спробував ще раз, однак на Скорського накинулася рись, що таємно йшла за нами.

Ми стояли перед ущелиною, з якої майже неможливо було вирватися вбік. Солдати пробували відігнати Агату від лікаря, однак за мить у них з’явилася інша проблема: ріка почорніла.

І потекла велика вода, разом з камінням, поваленими деревами, каша, що зносила все й убивала все. Люди розбіглися, подерлися обривом угору. Проте флішеві стіни, тонкі ряди різних порід, обсипалися. Вода швидко змивала нещасних, змивала загризене тіло Скорського і мене. Ми потекли. Знизу нас розбивали пороги, схожі на голови, зверху — каміння, що зірвалося десь далеко вгорі та дотекло аж сюди, й потече ще далі.

Спляча красуня (2016)

Сергій увімкнув двірники — ранкова волога розмастилася по склу й нагадала Інні картопляне пюре, яке готувала мама — з маслом, без грудок.

— Не повіриш, але тут варять дуже смачне пиво.

— Ні, не повірю.

— А ще тут купа лисиць — у довколишніх лісах. У це ти теж не повіриш.

— Щось не бачу лісів.

— А звідки, ти думаєш, назва міста?

— Колись, може, і були лисиці — до того, як тут виготовили першу пачку соди…Чорт, знову блокпост.

Військові перевірили документи.

— А ось і перша лисиця. — Руда веснянкувата дівчина в камуфляжі сиділа на мішках з піском. У її руках парувало металеве горня.

Світало. Східне місто не мало потреби прокидатися, бо воно й не засинало. Машини майже не траплялися. Здавалося, що їхнє авто їде у світі, де остання людина померла кілька років тому: закинуті будівлі, дерева на дахах. Але напруга — в усьому: у відсутності пташок, сухій траві — наче все навколо складалося з оголених проводів. Наче кожна суха бадилина, кожен прут арматури, що стирчав з бетону, могли вдарити струмом, паралізувати й приректи на довге вмирання.

Сергій під’їхав до будинку Галі. Ніхто з їхніх не прибув на похорон Віри. Так не заведено, так взагалі не заведено. Як не заведено не спілкуватися рідним сестрам роками, не заведено не спілкуватися тіткам з племінниками, а двоюрідним братам із сестрами. Так не заведено, але так є. Галя сама спустилася з п’ятого поверху вниз, щоб відчинити двері, бо в них не працював домофон. Не працював і ліфт. Однак у них були газ і вода, на відміну від багатьох. У них були чотири стіни — на відміну від обстріляних містян з трьома, двома, однією і нулем стін. А ще в них були пельмені — так багато пельменів, що здавалося, ніби вони більше нічого не їдять.

— Я роблю їх на продаж, — коментувала тітка. — Наліплюю тисячі.

Чоловік тьоті Галі, дядя Аркаша, мав схоже на половинку кавуна пузце. Уже вдосвіта тут була невимовна спека, тому в районі пупа в Аркаші утворилася мокра пляма. Тітка же, здавалося,