Мирослав Лаюк - Світ не створений

І я зрозумів: вода текла вгору.

Те, що називав сном, непристойно затягнулося, тому хотілося уже нарешті зробити те, що називається «прокинутися».

Одягнувши знову сорочку й поправивши штани, заледве злізши зі скелі, керуючись логікою сну, пішов просто вперед, у тисовий ліс — нехай усе найцікавіше цього особливого світу самотужки шукає зустрічі зі мною. Блудив так кілька годин, але нічого не відбувалося, крім глухого лету крука з гілки на гілку чи шмигання переляканих козуль. Побачивши пологу зарослу мохом і грибами-лисичками місцинку біля лісової дороги, приліг і заснув. Може, щось і снилося — не певен.

…Прокинувся від того, що хтось мене штовхнув чоботом. І защемило під лопаткою.

— Цей схожий на їхніх, — заговорив грізний мужик.

Я побачив перед собою озброєних чоловік тридцять, а також Федиху, Ярка і п’ятьох місцевих зі зв’язаними руками.

— Це що за ігри?

— Говорить по-їхньому, — німецькою зауважив пискливий солдат.

— Ich kann Deutsch sprechen, — заговорив я.

— Ого! Наш! Хто ти? Як сюди потрапив? — допитувалися вони німецькою.

— Не знаю.

— Припиняйте ці ігри, — заговорив головний. — Або ти негайно відрекомендуєшся, або ми тебе тут же пристрелимо!

— А цікаво, що буде, якщо мене пристрелять?

— Дайте йому в дихало.

Коли сперло подих і різко відгукнулося у нутрощах, мені остаточно перестав подобатися цей сон. За другим ударом мені розсікли брову.

— Я знаю його, — гукав захеканий Скорський, що наздогнав гурт. — Це студент біології Віденського університету Еліас Штіллер. Він тут виконував завдання університету. Ми познайомилися з ним у пані Вілінської. І коли нас взяли в заручники ці розбійники, він сам зміг утекти. Я маю його документи, — і подав їм паспорт.

— Все так? — запитав Еліаса, тобто мене, головний.

— Ну а як?

— Відповідайте точно — «так» або «ні»! Бо ми могли вас скрутити, заткати рот, пригнати до Станіславова й четвертувати на площі разом з цими розбійниками, як колись це зробили з Довбушем!

— Нещастя ви, — сказав один з ув’язнених селян. — Довбуша ви уже мертвим розтерзували: він пішов до любаски, і його підстрелив її чоловік. А коли він віддав Богу душу — прийшли ваші.

— Щоб вас кішка яза впекла! — Федиха вихаркувала густу слину; з її носа уже перестала текти кров й застигла тепер на губах і на підборідді. — Ви, суки, згорите в пеклі, що й пороху від вас не лишиться!

— Ви перші! — зареготав головний. — Ви перші! — і надрізав їй ножем вухо.

Ми вибралися на поле, що дуже швидко перейшло у пологість, а потім у підвищення, а далі знову в пологість. З гори на гору, попід самі вершини, ми прямували в ті місця, де пейзаж ставатиме все менш змінним, все простішим.

Зошит 21. «Хо-хо! Вона стояла геть голенька, як дитина, — реготав Скорський, коли ми, відбившись від гурту, пленталися лісом. — Хоча, яка дитина… Яка дитина! Пишна, дуже-дуже-дуже пишна дама стояла геть гола перед молоденьким чоловіком і зрілою жінкою — перша тримала рушник, а другий підготував халат. Це було так вульгарно, що я аж трясся від збудження. Коли я випав з часу, коли утонув у Дністрі під час переправи, коли прорвався у їхній час і опинився посеред ріки, прислуга побігла до карети, однак гола жінка не поворухнулася. Тобто вона рухалася — витирала воду, але ніяких дій у зв’язку зі мною, що наближався до берега, не робила. Я виліз на берег і, захеканий, розлігся на травичці. А вона така до мене по-німецьки: «Чи любите ви оперу?» А я ж узагалі не розумію, що відбувається: «Більше естраду люблю, але оперу теж». — «Бачите, яка у мене велика діафрагма», — і торкнулася до своїх бідонів. Нарешті вона все-таки накинула на себе халат, що висів на невеличкій смерічці, однак груди все одно вивалювалися. Тут вона раптом як заспіває партію Сандріни з «Удаваної садівниці». Я не впізнав, звичайно, що це за опера, — то дама сама потім сказала. І вона це співає, співає, а животик, бідони, стегна у неї хляскають, хляскають».

Скорський після приступу реготу говорив далі:

— Вона була просто п’яна. Їхала дорогою, всю дорогу заливалася шампанським — і вирішила прохолодитися в річці. Вілінська взагалі дуже полюбляла випити, як я потім зауважив. «У вас зовсім сухий одяг, — каже вона мені. — Це суперечить законам природи». — «А ви зовсім гола. Це суперечить законам етики». — «Природа важливіша за моральність. Не прикидайтеся, знаю, для чого ви тут з’явилися. Бачила, як закрилася вода, ніби затягнули корсет, одразу, як ви вилізли…А що у вас там у сумці?»…Нарешті зрозумів, що так заважало мені. Сумка через плече, набита тим, що принесе мені успіх.

— Ця, що з вами й тепер?

— Ця. Я набрав для дами на гусяче перо трішки порошку, і вона без вагань прийняла мене як найбільшого друга. Пані Вілінська прямувала у власну карпатську віллу. Дорогою ми заїхали в Коломию, де, серед інших, зустріли Еліаса Штіллера, студента Віденського університету. Той мучився через нерозділену любов. Я дав йому ліки, а потім, коли пані владнала всі справи й ми зібралися від’їжджати, відрахував хлопцеві ще кілька бурих пляшечок. І після цього він подолав сотню верств, щоб знайти мене. Пані скликала тих, кого треба, до себе на віллу під Остричею. Вілінська виконувала оперні партії в центрі імперії й звела будинок там, де ця імперія закінчувалася. Її віденські друзі теж мали от-от приїхати.

— Що вони там планували робити?

— То було колективне сп’яніння. Цей гурт людей, втомлених постійною оперою й балами, вирішив, що має настати день, коли закінчиться світ. Один з них, недовчений, письменник, шарлатан із Відня, розрахував точну дату. Він мав приїхати на віллу і провести ритуал переходу. Але — який жаль — по дорозі сюди вмер, десь коло Кракова. Він вийшов з карети, щоб справити нужду, і просто з неба йому на голову впав камінь. І ці ж дружки Вілінської, власне, про смерть шарлатана довідалися ще в Коломиї, хотіли все скасувати, однак я їх переконав, що сам зумію провести необхідну процедуру. Мені було дуже легко справити враження на цих слабких до плотських утіх людей. Для ефектності, для гри, ми зібрали в домі Вілінської з гірських сіл навіть місцевих шаманів — мольфарів… Мене це дуже веселило, однак я збирав цих людей ще й для іншої мети…

Я щипав себе час від часу, але сон не проходив, як і синці, що покрили мої руки, ніби заразна хвороба. Досі боліла розсічена брова.

— Ну добре, якщо це не сон, то скажіть хоча б, який тепер рік.

— А запитаймо в будь-кого із солдатів чи місцевих.

— Однак мій мозок, який тепер спить, видасть саме те, що йому захочеться.

— То прокинься — і нехай із твоєї брови не тече кров. Не можеш? Тоді залишається одне: повірити.

— Ну