Мирослав Лаюк - Світ не створений

— Боже, яка ганьба!

І вона побігла геть. Піп назвав її Адріанкою, а мене — срамотою.

На цвинтарі вже давно були викопані дві ями. Біля дому Шугаїв зібралася купа людей — тих самих, що й недавно. Вони говорили про мене.

— Ти чула, що сьогодні Лесьо виробляв?

— Та як не чула! Але, може, щось інше, ніж ти хочеш сказати.

— Ну, коло церкви, перед Адріаною…

— О-хо-хо! Не тільки чула, а й бачила!

— Ой, кажуть, що він з’юродивів після того, що сталося у Вілінської, — музику грає, говорить всяке дурне, ну і то… то саме показує дівкам.

— Що ж там у Вілінської відбувалося?

— Ніхто не скаже точно…

— Забави багачів.

— А Їлак наш що там робив?

— Кажуть люди, що Вілінська хотіла, аби він для панів примівки поробив. Вони думали, що настане кінець світу. Але так сталося, що вежа з Остричі зникла і живими лишилися всі, крім них. А Їлака Бог покарав незрячістю.

Надворі стояв священик і про щось голосно розмовляв з місцевими. Вони йому розказували про паскудне світло на небі і про сліпоту в сусідньому поселенні, але він усіх заспокоював. Казав, що, за розрахунками найавторитетніших богословів, кінець світу нескоро. І коли отець, грайливо помахуючи ще незапаленим кадилом, попрямував до хати, за ним пішла більшість людей. Скорський же ще в домі священика, оглядаючи кадило, досипав до ладану свого порошку, який перед цим використав у віллі Вілінської, у домі моїх батьків, ще десь…

У небі збиралися хмари. Кізонька знову вистрибнула на рояль. Нарешті загриміло. Люди під хатою заметушилися, але казали, що дощу, певне, не буде — сильний вітер прожене хмару. Однак вона все більшала й більшала, ставала всім небом. Мольфар Їлак вийшов на горб віддалік, підняв бартку і щось примовляв, аби прогнати хмару. Аж раптом вода, як з пробоїни, линула просто на Їлака, а блискавка вдарила просто в кізоньку, просто в рояль. Тварину розкидало по траві, на листя яблуні. Коли загорівся рояль, всі люди вже набилися в хату як у рукавичку.

Ніяк на це не зважав хіба я, лежачи неподалік на пригірку в чебреці й розглядаючи далекі полонини. Потім схопився і пішов до гурту. Священик зібрався запалювати кадило. Оскільки це сон (це ж сон?), я підбіг, вихопив його у священика, як пес вихоплює ковбасу, і погнав геть, у бік пралісу.

Біля берізки знову побачив Аліну, яку піп чомусь назвав Адріаною. У неї знову був шрам. А одяг не такий, як біля церкви — зовсім тонкий, майже прозорий, і губи червоні — намальовані. Вона, помітивши, що я її бачу, скрадаючись, пішла вглиб лісу. І там, дійшовши до смерічок і ожинників, побігла. На мить мені здалося, що в неї крізь спину просвічувалися всі органи.

— Аліно! Почекай!

— Сюди, — гукала вона з хащ.

— Почекай мене! Я подарую тобі кадило!

— Іди за мною!

— Іду!

— Біжи!

— Аліно, чому ти від мене втікаєш?

— Я хочу, щоб ти за мною гнався.

— Для чого тобі це?

— Бо тільки тоді я знаю, що потрібна тобі.

Я вийшов на галявинку після довгого відтинка лісу. Перебігаючи, шпортався об низькі нитки ожини, виборсувався, біг далі, наступав на гриби з велетенськими шапками, а ще чув хрускіт. Коли подивився на землю — все було у чорному пір’ї, кістках, маленьких черепках із загнутими дзьобиками — ціле звалище кістяків якихось птахів. Я кинув кадило на трупарню. Толочив дрібні скелетики, ніби босими п’ятами по гарячому (як ведмідь, котрого тренують, виставляючи на лист металу і підігріваючи знизу). Добіг до найближчих дерев, де все закінчувалося. Далі — низенькі сухі смерічки, між якими росли отруйні гриби. Нарешті ліс просвітився. Вибіг — і побачив Аліну.

— Я поведу тебе у свої володіння. Тут недалечко.

— Тільки швиденько веди.

І ми пішли далі. Ми спустилися вниз у долину, де було всіяно вже оленячими рогами — добротними, на багато відростків, мрія колекціонерів. Ми перейшли потік, потім ще один. Почалися неймовірні скелі, космічні, строгі й магічні. Вона підвела мене під високу кам’яну стіну.

— Нам треба вилізти наверх.

Я подерся, а вона легко, ховаючи спину, вилізла, вилетіла на ту стіну, ніби пташка. Якби не вона, якби це — не сон, я б ніколи не зважився на такий ризик: майже вертикальна скеля, зірвавшись з якої — котишся глибоко вниз, через найгостріше й найтвердіше каміння. З однієї заглибинки я переставляв ногу в іншу, тримався за стіну, видирався вгору і вгору. Нарешті відчув, що це верх. Переді мною розгорнулася плоска тепла вершина. Поруч — край каменю, височезне урвище, на дні якого текла вода. Ніч, яка мала лише частину неба без хмар, нарешті показала свої зірки. Над нами, як велетенська вишнева гілка, простягався Чумацький Шлях, а на решті неба — згустилися хмари й били блискавки.

Аліна підійшла до мене й обійняла. Потім поцілувала в шию. Хотів обхопити її за спину, але вона перемістила руки собі на стегна.

Вона була наче її було багато. Вона була легка, але її було так багато, що я не міг керувати нею. Не міг керувати кимось, навіть собою, особливо собою. Вона ніби розпустилася, як півонія: з маленької зеленої кульки, зеленої перлини — велетенська перламутрова квітка, ніби галактика чи туманність. Відчув, як тонко в мене болять суглоби і як затерпнули стегна, хотів її зрушити. Однак вона не дозволила бачити її ззаду — тому сама лягла на спину. Вона непомітно вирвала травинку, що виросла просто тут — на верху скелі.

…І та травинка стала дротом у її руках.

Раптом за лісами щось загуділо. Шум ставав усе ближчим. Дівчина схопилася, виповзла з-під мене. Коли підняв голову, то побачив у небі футуристичний механізм — подовгуватий предмет з лопатями, які, перехрещені, крутилися, зливаючись у коло. Та машина пролітала просто над нами, збиваючи волосся. Колись щось схоже бачив у подвір’ї біля Золотих Воріт — то складав свої механізми син одного мого знайомого невролога, конструктор літальних апаратів. Як мені розказували, він емігрував до Франції чи до Америки. Чи спочатку до Франції, а потім до Америки.

Аліна (чи те, що вважав Аліною), злякана, металася на тій площі каменю, бігла від краю до краю. Я хотів її зупинити, зачепився об дріт, який вона щойно тримала в руках, і впав, боляче вдарившись коліном. Перевіривши, чи нема тріщини, подивився на неї. І зрозумів, чому вона не поверталася до мене спиною — бо спини не було. У цього демона проглядалися всі органи. Вона обернулася до прірви й стрибнула.

Там унизу її тіло пристало до поваленої смереки, що стала впоперек ущелини, але потім воно прорвалося й потекло разом з усім, що зробилося тепер сміттям. Все потекло