Мирослав Лаюк - Світ не створений

А потім згадав про манери й засоромився. А після згадав, що у снах не треба пам’ятати про етикет, що саме сни всі погані манери й виносять на поверхню.

Я роздивився, мене все роздивляло навколо. Внизу — похиле поле з маленькими купками сіна. Потім — буковий ліс, рівненький, ніби папіроски в портсигарі. Далі — стрімкий підйом на горб, збоку — камінний схил. За цим всім — зелені оброслі деревами гірки, жовті бездереві вершини, після — синіші гори, далі — самі лиш вершини, білі, засніжені. Тут існувала межа — не те що в степу, де безкраїсть. Тут був конкретний кордон: останні видні гори.

Біля хати — кілька плодових дерев з нещасними дрібними поточеними грушечками, скрученими в дульки сливочками, під яблунькою — рояль, звісно ж, австрійської фірми «Bösendorfer».

— Цікаво, як би проаналізував цей сон з фройдистської точки зору доктор Скорський?

— Ну, найперше я б сказав, що ваше Супер-Еґо дещо спрощує завдання…

— Ні-ні, цікаво, що б сказав справжній доктор Скорський.

Співрозмовник щось відповів, але я не слухав, бо пішов у садок до рояля. Мені не треба бути чемним — це ж сон, повторив я собі.

— Ану геть! Киш звідси! — проганяв нахабу.

На кришку рояля вистрибнула приручена людьми дика кізочка, як кава з молоком, з білими обвідками навколо глибоко-вугільних оченят і на спині ніби цукровою пудрою посипана.

Вона хотіла дотягнутися до гілки з жовтим яблучком. Я зігнав малу десакралізаторку мистецтва і підкотив ковбчик з купи розпилених неподалік колод, складених під стріхою. Підняв кришку рояля, відкривши його механічне горло, потім клап, оголивши клавіші.

— Замовляйте, мій дорогий високоповажний мертвий докторе!

— Ну, Моцарта. Або ні. Щось із «Лускунчика» Чайковського.

— Кажіть точніше. Я знаю звідти багато шматків. Гувернантка Катеріна навчила.

— Хай буде «Вальс квітів».

— Чому саме це? Що б про це сказав гер Фройд?

— Він би нічого не сказав, тільки закурив сигару. У цьому сні йому б не вистачило фалічних символів, тому він би точно закурив.

Дика кізонька, яка стояла поруч, від музики затанцювала — туди-сюди, стриб-стриб. А може, й не від музики.

— От дика природа! Ти тільки їй задай ритм — а вона все сама зрозуміє! — був у захваті Скорський.

Але, навіть зосередившись на «Лускунчику», я чув фальш чи якусь необов’язковість. Доктор ніколи не бачив у дикій природі нічого величного — дика природа була тим, що людина має остаточно підкорити: влада або людям, або звірям.

— Чудо! Я знову чую цю прекрасну шафу! — йшов смішний дід, виставивши наперед руки, осліплений.

— О! Дорогий мій друже Їлаче! Як ви самі подолали такий довгий шлях — ваш дім же за два горби звідси?

— Я знаю тут все і без очей, — говорив чоловік. — Я ішов до вас за лікарством, а тут — ще й музика!

— Бачите, сьогодні ви за раз двох зайців підстрелите.

— Ну, якщо ваша ласка, подавайте мені й другого зайця.

Скорський витягнув із сумки буру пляшечку, дід розв’язав кутасик на зап’ясті й засахнув сорочку вище ліктя. Лікар пішов у дім і над піччю розтопив білий порошок, вийняв металеву коробочку для медичного обладнання, дістав шприц.

— Ого! У моєму сні підсаджують на кокаїн якогось діда! — перейшов я від Чайковського до Шуберта. — Що це означає — мої приховані бажання?

— Надто примітивна інтерпретація, — казав Скорський.

— Що ти там, Лесю, говориш? — перепитував Їлак.

Але, коли я відповів щось зневажливе, дід уже не чув і не потребував моєї відповіді.

З церкви повернулися Федиха та її діти.

— Добре, що ви вже прокинулися, треба поїсти.

— Так-так, — казав доктор, стукаючи по плечу Їлака, котрий радісно, ніби та дика кізонька, застрибав під музику.

— А що це таке звучить?

— То ваш Лесьо.

— Звідки він уміє заводити австрійську музичну шафу?

— Кажуть, що після таких потрясінь, як з ним учора сталися, в людях відкриваються неймовірні вміння й таланти.

— Так, Лесю, переставай! — отямилася Федиха. — У нас в хаті двоє покійників — дід твій і тета Іванка! Тут трембітарі скоро прийдуть!

— Ви домовилися зі священиком, все гаразд?

— Так, він підійде під вечір, бо в селі сьогодні ще один похорон, — і Федиха пішла в дім.

— О! Якщо у сні є священик, то це має означати щось вульгарне, чи не так? — не зупиняючи гру, питав я.

— Усе, досить грати, бо твій сон став монотонним. Пройдемося трохи?

— Гаразд. А можна, щоб за нами кізочка йшла кроком віденського вальсу?

— Думаю, це залежить тільки від кізочки.

— Отче Петре, — заговорив Скорський, коли ми підійшли до хати священика. — Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава Богу, добрі люди, навіки слава!

— А що це ви робите?

— Та от збираю швиденько вовну, бо здається мені, що сьогодні буде дощ. А далі бігтиму відспівувати нашого односельчанина.

Священик знімав із жердини на паркані величезні вимиті овечі руна.

— Спочатку ми коло протічної води накладаємо ватру й у казані цю брудну вовну з кізяками трохи паримо. Потім проціджуємо й миємо в потоці. А тепер от сушу.

— Отче! Як ви знаєте, я у Відні, серед багатьох наук, займався естетикою. І от люди кажуть, що у вас є особливої краси кадило.

— У Відні? — тихо питав я.

— У Відні! — тихо відповідав Скорський.

— Та кадило як кадило — нічого особливого, — голосно мовив отець.

— А ви могли б мені його продемонструвати?

— Чого ж ні? От зараз покажу вам, але без ладану — бо ладан не можна без діла палити. А увечері піду відспівувати родичів цього нещасного хлопця, — і хитнув головою у мій бік, — то у справі його й побачите.

Я, затуманений, усміхався. Священик з нерозумінням подивився на мене, а потім показав докторові рукою на двері резиденції.

Тут я побачив наприкінці вулиці Аліну, мою кохану. Можливо, це в іншому сні вона покинула мене? Аліна прямувала до мене, така ж красива, як тоді, коли заніс її в будинок свого дитинства з якоюсь великою тривогою й великою радістю. Через її обличчя тягся тонкий шрам, як коричнева нитка. Я, нічого не кажучи цим двом, пішов забитою травою й дрібними ромашками доріжкою до неї.

— О! Як я радий, що ти тут!

— Тихо! Тихо! Ще люди побачать!

— Які люди, моя кохана, які люди?!

— Вони побачать нас разом і будуть потім говорити всяке.

— Мовчи, Алінко, мовчи, а я тобі говоритиму слова кохання.

— Що за Аліна?

— Моя ти зірко, моє ти серце…

Я почав знімати з себе сорочку — заледве стягнув, бо болів кожен м’яз. У неї обличчя скривилося, як гачок сережки. Потім я розстібнув ремінь.

— Що ти робиш?

— Лягай на травичку, моя кохана.

— Сорочку надягни й штани заправ, дурню!

— Оце