Мирослав Лаюк - Світ не створений

— Вибачайте, не змогли приїхати на похорон, так шкода. Та ми вже казали бабі Наді: в мене грижу вирізали — ніяк не могли поїхати. Але плануємо, плануємо скоро у Франківськ навідатися.

Інна хотіла спитати про Льоню, їхнього сина. Вона вирішила притримати запитання, щоб не було, ніби вона дорікає цим людям за те, що не послали на похорон хоча б племінника (але могли ж!). Вона виклала на стіл сувеніри з Парижа — чашку з Ейфелевою вежею, пляшку мерло, а також футболку з написом «Paris» для Льоні.

— То ви і далі на содовому заводі працюєте, чи як? Грижа ж через те, що ви важко працювали?

— Ой, ми вже п’ять років там не числимося — скоротили. Я — пельмені ліплю, Аркашу по знайомству влаштували на склозавод — слюсарем аварійно-відновлювальних робіт, але через два роки знову скоротили. У нас же тут купа сплячих красунь.

— Сплячих красунь?

— Так називаються підприємства, які збанкрутували й іще досі не перепродані. Тобто там нічого не виробляють — а могли б, у нормальній країні. Так-от, Аркашу двічі скоротили, але він не пропав — тепер займається перепродажем предметів радянського виробництва. Ану продемонструй — він вимовляє асортимент як скоромовку.

— Радянські годинники білі, жовті, можна поламані: підлогові, настінні, кишенькові, камінні, корабельні; кіно-, фото-, оптикообладнання: фотоапарати, мікроскопи, об’єктиви; янтарні й коралові прикраси: намисто, браслети, камені; нагороди: ордени, медалі, відзнаки, нагородні документи; музичні інструменти: електрогітари, дерев’яні, струнні; радіодеталі, плати, прилади; скульптури людей і тварин: фарфор, бронза, чавун, мідь, бюсти вождів; іграшкові моделі «1 до 43»: машинки, солдатики, ляльки, ялинкові прикраси, кораблі…

— І уявіть: я відучила його цей безлад приносити додому — все на складі в його бізнес-партнера!

— Це ще не все, — додав Аркаша з гордістю. — Монети СРСР: до і після реформи 1961 року, дореволюційні; предмети мистецтва й побуту: ікони, картини олійні, книги, гобелени, килими, оксамитові й шовкові прапори; кістка й фігури з кістки: моржа, слона…

— Досить вже!

— …Кашалота, мамонта. Ціна за домовленістю, крадене не пропонувати, чекаємо вас у будь-яку погоду!

— А де Льоня?

Від цього запитання Галя з Аркашею скривилися якось так, наче інспектори в них запитали, скільки вони не доплачують державі податків.

— Ех… Де Льоня? Нема Льоні…

Незручність зависла у повітрі, як прив’язаний надутий гелієм презерватив. Та й уточнювати було якось страшно. Тобто нема? Взагалі нема чи як? Тьотя Галя подивилася у вікно. Побачивши на підвіконні портрет Льоні з чорною стрічкою, Інна нарешті зрозуміла, у якому значенні Льоні «нема»…Тобто нема не в цій квартирі, а у цій галактиці, просто — нема взагалі більше.

Тобто ще раз: нема того малого, у якого вона вихоплювала пачку сигарет.

Нема того, з яким вони бомбили санаторій. З яким дивилися фільми. Нема того Льоні взагалі…

— Пам’ятаєш, як ви з ним напилися? — нарешті Галя усміхнулася, незважаючи на блиск води в очах.

— Малі?

— Ага. На весіллі!

О, Інна добре пам’ятає. Коли одружувалася їхня троюрідна сестра Ксеня, вони, жовтодзьобики, бігали біля столів. Спочатку просто гралися. Але потім знайшли коробки з порожніми пляшками від горілки, позливали з кожної останні краплі й випили. Потім малих відкачували в лікарні під крапельницями. Інні тоді добряче дісталося — це ж вона старша, а отже, й відповідальна.

— А пам’ятаєш, як ти плакала, коли Ксеня завагітніла?

— Ні, чого?

— Вона ж була набагато менша від Ігоря, свого двометрового чоловіка, дюймовочка фактично.

— І що?

— Наш Льоня, видатний знавець біології, тобі сказав, що дитина — це середнє арифметичне з маси обох батьків (звісно, він не вжив фразу «середнє арифметичне», але зміг пояснити). І якщо додати Ксеню до її чоловіка, а потім поділити на два, то виходить дуже великий малюк. А якщо він народиться, тобто вилізе з Ксені, то від вашої троюрідної сестри тільки шкіра зостанеться.

— Довго наша мама тут жила, коли з Прип’яті перебралася?

— Півроку. Коли ти сказала, що приїдеш, я дещо знайшла. Ось.

На фото були дві жінки, всміхнені, з хімічними, схожими на гриби, завивками на головах. А ще — дитина в пелюшках. Не чоловік і жінка з дитиною, а дві жінки й дитина.

— Справа — мама, а на руках тебе тримаю я. Ззаду — наш содовий завод. На заводі саме концерт був.

— Чий?

— Чорт його знає.

— Зробите нам екскурсію Лисичанськом?

— Аркаша, зробиш?

— Навіть не знаю, що вам тут можна показати.

— Покажіть цей завод, що на фото.

— Так він же зруйнований.

— Під час війни, оце тепер?

— Та де там, ще задовго до всього: збанкрутував — демонтували. Там реально розруха. Якщо що — я попереджав.

Содовий завод заснували бельгійці, компанія «Solvay». На ній свого часу, до речі, десь ближче до центрального офісу, працював Папа Римський Іван Павло ІІ. Але підприємство закрили, будівлі розбили, труби витягли з землі та здали на металолом, залишивши отруєну землю.

Інна бачила багато заводів. Вона бачила могутні мозаїки на облуплених стінах, грандіозні труби серед будівель з розбитими вікнами, але тут — просто звалище, велетенська площа з купками сміття. І земля — біла-біла.

— Щоб ви знали, тут досить токсично. Коли все демонтували, то порозривали відстійники. Тепер купа шкідливих речовин на поверхні — аміак, всяке таке. Завод свого часу входив до десятки найбільших забруднювачів навколишнього середовища, і це коли ще тут все контролювали.

— А чого закрили?

— Бізнес-кримінал-політика — це ж одна каша, от вона й забродила одного разу: махінації, переділ влади… Пам’ятаю, як ми спеціально прийшли дивитися на підривання башти механізованого складу — споруди падали, ніби велетенські термоси. Ще — тут була одна з найдовших у світі канатних доріг, яка доставляла вапно з Білогорівського кар’єру. Дорога тяглася над житловими будинками — обірвалася, на дахи людям впала, шифер потрощила, дерева поламала… А бачили б ви пам’ятник Леніну! Це ж його іменем був названий завод. Можна сказати, що в нас декомунізація почалася раніше, ніж по всій Україні, тільки всюди відбувався демонтаж пам’ятників, а у нас — усього підряд. Заводський Ілліч стояв тут серед розбитої цегли, поламаних віконних рам і розколеної плитки, як панок. Тільки замість руки стирчала арматура — справжній Фредді Крюґер, лиш без капелюха.

— Гляньте, — крикнула Інна й побігла білим полем. — Лисеня! Живе лисеня!

І вона за кілька метрів до звіра зупинилася й попрямувала навшпиньки.

— Стій! Не підходь! — гукав Аркаша.

— Та воно не вкусить!

— Хочеш 40 уколів у живіт? Тут постійно епідемія сказу! Ти не уявляєш, скількох людей покусали заражені звірі.

— Та це лише лисенятко.

Що воно тут робить? Невеличке, як кішка чи кріль, воно стояло перед ними й дивилося спідлоба, брудне й миле. Маленька мордочка, схожа на абрикосу.