Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

так зрозумів, про кого йдеться, — вона теж докоряє мені, що жорстоко стріляти у якогось нещасного хатнього злодія, і що треба бути одержимим дияволом, щоб ображати бідних беззбройних тубільців. А я ж був добродушним чоловіком, майже таким, як Петнем.

Після короткої павзи він додав:

— Знаєте, я вас, щоправда, ніколи не бачив; та саме вас попрошу розсудити цю справу. Петнем і я були друзями, ми разом служили. Але я брав участь в одній операції на афганському кордоні, і отримав своє звання раніше, аніж инші. Ми обоє були поранені, і нас відправили додому. У той час я був заручений з Одрі, вона поверталася разом з нами. Та під час цієї подорожі сталося щось дивне. Щось дуже дивне. У результаті Петнем забажав, щоб ми з Одрі розійшлися, і навіть Одрі почувалася дуже невпевнено. А я ж знаю, про що вони думають. Я знаю, ким вони мене вважають. І ви теж знаєте.

А тепер — про факти. Останнього дня, коли ми були у великому індійському місті, я запитав Петнема, де можна купити мої улюблені сигари, а він показав мені крамничку навпроти житла, котре винаймав. Я, звичайно ж, знайшов це місце, хоча слово «навпроти» не надто вдале, коли один пристойний будинок стоїть навпроти п’яти чи шести жалюгідних халуп. Можливо, я помилився дверима, вони відчинилися доволі важко, всередині було темно. А коли я повернувся, то двері зачинилися за мною з гучним брязкотом, так ніби на них була незліченна кількість засувів. Не залишалося нічого иншого, як навпомацки просуватися уперед. Я зробив кілька кроків у темному коридорі. Врешті я намацав ногою сходинки, далі були двері, на клямці яких були вирізьблені якісь східні орнаменти (я це зрозумів, коли доторкнувся до неї). Мені довелося докласти зусиль, щоб відчинити їх. Потім я опинився у кімнаті, яку маленькі світильники наповнювали якимось зеленкуватим світлом. Я знову зробив кілька кроків, і в скупому освітленні розгледів щось на кшталт великої гори. Я ледь не впав на цю кам’яну брилу, і збагнув, що це Ідол, і він повернений до мене спиною.

Та судячи з невеликої голівки, і якомусь хвосту чи відростку, ідол не був людиноподібним. Відросток нагадував вигнутий палець, він вказував на символ, вирізьблений на кам’яній спині. Мені зробилося моторошно, та я все ж на-мага вся роздавитися, що це за символи, і тоді сталося щось жахливе. Без найменшого шуму відчинилися инші двері позаду мене, й увійшов смаглявий чоловік у чорному одязі. На його обличчі застигла крива посмішка, його тіло видавалося мідним, а зуби були кольору слонової кістки. Та, знаєте, найбільше мене здивувало те, що він був у європейському одязі. Я був готовий побачити там якогось священнослужителя у розкішному вбранні або ж голого факіра. А це ніби свідчило про те, що чортівня заволоділа усім світом. Саме так все це виглядало.

— Якби ти побачив лише ноги Мавпи, — промовив він до мене, все ще посміхаючись, — ми поставилися б до тебе дуже лагідно, ми б катували тебе, поки ти не вмреш. Якби ти побачив обличчя Мавпи, ми були б дуже стриманими, і катували б тебе не до смерти. Але ти побачив хвіст, і ми будемо невблаганні. Йди собі!

Коли він промовляв останні слова, я почув брязкіт залізних засувів. Вони ніби самі відчинилися, і десь у кінці темного коридору, яким я й прийшов, навстіж відчинилися масивні двері.

— Навіть не проси про милосердя, тепер свобода — твоє призначення, — говорив чоловік з кривою посмішкою. — Віднині волосина різатиме тебе, ніби шабля, а повітря жалитиме тебе, ніби гадюка. Зброя наздожене тебе несподівано й нізвідки, і ти вмиратимеш багато разів.

Стіна позаду цього дивного чоловіка ніби проковтнула його, він безслідно зник, а я вийшов на вулицю.

Полковник Крей замовк. А отець Бравн сів на траву і почав зривати стокротки.

Військовий тим часом продовжував:

— Петнем, звичайно ж, поставився зі зневагою до моїх побоювань. З того часу він і почав сумніватися, чи я, бува, не з’їхав з глузду. Гаразд, я просто розповім вам про три випадки, які зі мною трапилися, а ви вже вирішуйте, хто з нас має рацію.

Перший випадок трапився в індійському селі, на краю джунглів, які на сотні миль були віддалені від храму, міста і тих подій, про які я щойно розповів. Я прокинувся посеред ночі, пітьма була просто безпросвітна. Так ось, лежу я собі, ні про що особливе не думаю, аж раптом відчуваю, що до моєї шиї торкається щось настільки тоненьке, як, скажімо, волосина або нитка. Я аж зіщулився, і відразу ж мені пригадалися слова того таємничого незнайомця. Потім я підвівся, запалив свічку, поглянув у дзеркало і побачив у себе на шиї смужку крови.

Другий випадок трапився зі мною у Порт-Саїді, в квартирі, яку я винаймав. Це було під час нашої подорожі. У цьому будинку також були таверна й антикварний магазин. Там не було нічого, що б бодай віддалено пригадувало зловісний культ мавпи, хоча, цілком можливо, що у магазинчику можна було знайти талісмани з подібним зображенням. Так чи инакше, оте прокляття було навіть там. Я знову прокинувся посеред ночі і… і відчув, що повітря жалить мене, ніби гадюка. Так-так, повірте, це справді найвдаліше порівняння. Це було нестерпно боляче, я почав битися головою в стіну, потім я головою розбив вікно і, знесилений, випав у сад. Бідолаха Петнем навіть розхвилювався, коли вдосвіта знайшов мене непритомного на траві. Та мені видається, що він більше був стурбований станом моєї психіки, аніж тим, що трапилося насправді.

Третій випадок трапився на Мальті. Ми були там у фортеці, з наших вікон було видно море, видавалося, що воно майже сягає підвіконь. Я знову прокинувся вночі. Світив повний місяць, і якщо підійти до вікна, то можна було б побачити пташку на зубчастій стіні або вітрила на горизонті. Та я побачив щось зовсім инше. Я побачив палицю, котра сама по собі кружляє у повітрі. Щобільше, вона влетіла у моє вікно, розбила світильник, що стояв біля ліжка, з якого я щойно встав і… і вилетіла у вікно. Знаєте, це була дивна зброя. Такими палицями воюють у деяких східних племенах. Але зі мною воювала не людина.

Отець Бравн відклав недоплетений вінок зі стокроток і підвівся.

— А в майора Петнема є якісь східні антикварні речі, ідоли, зброя абощо? — запитав він. — Може, це нам якось допоможе?

— Є чимало, та він ними не користується, — відповів Крей. — Ходімо до його