Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Майор поплескав його по плечі, ніби хвору дитину і промовив:

— Злодій. Зрозуміло, що це злодій.

— Якийсь дивний злодій, — зауважив отець Бравн, — може вдасться знайти його десь неподалік.

Майор похитав головою і похмуро промовив:

— Боюся, що він уже далеченько втік.

Коли невгомонний гість знову вибіг у сад, він тихо додав:

— Сумніваюся, чи варто викликати поліцію. Правду кажучи, мій друг не правий, він постійно хапається за свою зброю. Я не впевнений, чи варто було стріляти. Розумієте, він довго жив у диких краях, і тепер йому часто щось ввижається. Між нами кажучи, у нього якась дивна фантазія.

— Здається, ви розповідали мені, — відповів отець Бравн, — що його переслідують якісь дивні індіянці.

Майор Петнем кивав головою і водночас нерішуче знизав плечима.

— Гадаю, було б краще, якби ми прослідкували за ним, — сказав він. — Я більше не хочу чути ніякого чхання.

Вони знову занурилися в ранкове світло, котре набрало дещо теплішого відтінку завдяки сонячним променям, і побачили, що полковник зігнувся навпіл і вивчає чи то траву на газоні, чи то гравій на доріжці. Майор поволі попрямував до нього, а священик, теж анітрохи не поспішаючи, зайшов за ріг будинку і пішов до ящика зі сміттям.

Десь з півтори хвилини він роздивлявся смітник, потім підійшов до нього впритул, підняв кришку і зазирнув усередину. Отця Бравна відразу огорнула хмара пилюки, та зазвичай він помічав усе на світі, окрім власної зовнішности. Ось так він і стояв, немовби заглибився у молитву, а потім, коли прийшов до тями, то весь у пилюці якось розгублено побрів геть.

Біля хвіртки він побачив невелику групу людей, і це розсіяло його сумовиту стурбованість, так як сонце розсіює імлу. В цих людях не було нічого потішного. Вони просто розсмішили його, ніби персонажі Діккенса. Майор врешті перевдягнувся у сорочку і штани з яскраво червоним індійським поясом та в картатий піджак. Його багряне і святкове обличчя аж випромінювало вдавану привітність. Майор був рішучою людиною, а зараз він ще й запально сперечався з кухарем, смаглявим уродженцем Мальти, чия похилена і втомлена турботами постать і жовте знесилене обличчя дивно контрастували з білосніжним ковпаком і одягом. Кухар і справді був втомлений, оскільки куховарство було хобі майора Петнема. Він був одним з тих любителів, які завжди і все знають набагато краще, аніж професіонали. Полковник Крей все ще був у піжамі й зі скуйовдженим волоссям. Він повзав по землі, продовжуючи шукати сліди грабіжника, час від часу гнівно вдаряв рукою по землі і щось бурмотів. Побачивши полковника, отець Бравн насупив брови і подумав, що «дивна фантазія» — це евфемізм.

Третю особу, котра стояла поруч з кухарем і майором, священик також знав. Це була Одрі Ватсон, підопічна і економка майора Петнема. У цей момент вона була радше економкою, аніж підопічною, про це свідчив фартушок, засукані рукави й рішуча поведінка.

— Так вам і треба, — сказала вона. — Я вже не раз казала, що цей старомодний судок для приправ краще викинути.

— А може, він подобався мені, — благодушно заперечив майор. — Я також старомодний, окрім цього, такі речі зберігають у комплекті з иншими столовими приборами.

— Такі речі зникають також разом, як ви помітили, — різко заперечила Одрі. — Гаразд, якщо ви не хвилюєтеся через злодія, то я не турбуватимусь про ваш сніданок. Сьогодні неділя, і ми не можемо послати за оцтом й иншими приправами до міста. А хіба їжа без пікантних приправ принесе вам і вашому гостеві задоволення? Шкода, що ви попросили кузена Олівера, аби він супроводжував мене на недільну Літургію. Вона закінчується о пів на першу, а полковник поїде раніше. Я не знаю, як ви, чоловіки, зі всім цим впораєтеся?

— Впораємося, впораємося, моя дорога, — відповів майор, лагідно дивлячись на неї. — У Марко є багато різних соусів, зрештою, ми непогано дбали про себе у доволі диких місцях. А вам, Одрі, варто б розвіятися, ви ж не можете господарювати двадцять чотири години на добу. Окрім цього, я чудово знаю, як вам хочеться послухати органну музику.

— Я хочу піти на Літургію, — стримано промовила вона.

Одрі була однією з тих красивих жінок, які завжди будуть красивими, тому що їхня краса — не у свіжості чи відтінку обличчя, а в самих рисах. Вона ще не наблизилася до того віку, який називають середнім. Її золотисто-каштанове волосся своєю формою і кольором нагадувало про Тиціяна,[25] однак довкола вуст та очей уже з’явилися тіні, які свідчили про те, що якась печаль спустошує її, подібно, як вітри нищать руїни грецького храму. Насправді подія, про яку вона говорила так серйозно, була радше комічною, аніж трагічною. З розмови отець Бравн зрозумів, що невгамовний полковник повинен поїхати, перш ніж настане час ленчу, а Петнем не має жодного наміру відмовлятися від прощального банкету зі старим другом, і наказав подати особливо розкішний ленч, коли Одрі й инші домочадці будуть у церкві. Вона йшла туди у товаристві доктора Олівера Омена, свого давнього знайомого і далекого родича. Це був доволі похмурий чоловік науки, однак він так любив музику, що заради неї був ладен піти навіть на богослужіння. Усе це ніяк не виправдовувало трагічної маски на його обличчі; і отець Бравн, прислухаючись до своєї інтуїції, попрямував до безумця, який усе ще повзав по траві.

Коли він підійшов до полковника, той підвів скуйовджену голову і здивовано витріщився, ніби дивуючись, чому священик все ще тут. І справді, з якоїсь причини отець Бравн пробув тут набагато довше, аніж на це дозволяла ввічливість.

— І що?! — закричав Крей. — Ви, певно, також вважаєте мене божевільним?

— У мене було таке припущення, — стримано відповів священик. — Але тепер я змінив свою думку.

— Це ви про що? — розлючено огризнувся полковник.

— Розумієте, справжній божевільний, — пояснював отець Бравн, — плекає своє божевілля. Він не починає протистояти своїй хворобі. А от ви намагаєтеся натрапити на слід злодія, хоча ніякого сліду немає. Ви боретеся проти цього. Ви хочете того, чого не хоче жоден божевільний.

— І чого ж я хочу?

— Ви хочете знайти докази проти себе, — відповів отець Бравн.

Священик ще не договорив, а полковник різко підвівся на рівні ноги, і стривожено дивився на отця Бравна.

— От чортівня! Та ви, отче, правду кажете! — вигукнув він. — Вони всі в один голос стверджують, що злодій хотів вкрасти срібло, можна подумати, що я не повинен так вважати! І вона теж, — полковник кивнув у бік Одрі, хоча священик і