Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Салат полковника Крея

Цього таємничого ранку отець Бравн, як завжди, відслужив ранішню месу і прямував додому. Повільно випаровувалася імла, і світло здавалося чимось новим і небаченим. Поодинокі дерева ставали все більше виразними, ніби спочатку їх намалювали сірою крейдою, а тепер невидимий художник обмальовував їх вугіллям. Попереду виднілися будинки передмістя, які нагадували зубчасту стіну. Вони також ставали виразнішими, і врешті священик почав розрізняти ті будинки, власників яких він знав особисто або з чиїхось розповідей. Усі вікна й двері були зачинені, тут ніхто не вставав так рано, а тим паче — на ранкову літургію. Однак, коли отець Бравн проходив повз красивий особняк з верандою та садом, то почув дивні звуки і мимоволі зупинився. У цьому випадку важко було помилитися — хтось стріляв з пістолета, револьвера або карабіна. Однак дивним було навіть не це, а те, що відразу потім чулися дещо тихіші звуки. Священик нарахував шість таких звуків, подумав, що це відлуння, і відразу ж відмовився від своєї думки, тому що вони зовсім не були подібні на первинні звуки. Вони взагалі не були подібні ні на що. Отець Бравн розгублено подумки згадував пирхання сифону, приглушене хихотіння, звуки, які видають тварини. Однак жоден з них не пасував до того, що він щойно почув.

Отець Бравн немовби поєднував у собі двох людей. Один був старанний, як найуважніший відмінник у класі, скромний, як первоцвіт, точний, як годинник, він тихо і невтомно виконував свої щоденні обов’язки. Другий був мудрецем і любив споглядати світ, він був набагато складнішим і набагато простішим водночас. Ми дозволимо собі назвати його вільнодумцем у єдино розумному значенні цього слова. Він ставив перед собою всі можливі питання, до яких лише міг додуматися, і потім відповідав на ті з них, на які міг відповісти. Це відбувалося само собою, так само, як працює серце або легені. Однак, слід зауважити, що отець Бравн не дозволяв роздумам вивести його за межі власного обов’язку. І ось тепер він опинився перед дилемою. Священик умовляв себе, що не варто втручатися у чиїсь справи, а водночас перебирав з двадцять різних здогадок та сумнівів. А коли сіре небо набуло сріблястого відтінку, то він побачив, що стоїть біля будинку, який належить майору Петнему. Той колись служив в Індії, і тепер у нього працював кухар, уродженець Мальти. І священик мимоволі подумав, що постріли частенько стають причиною серйозних наслідків, які стосуються також його обов’язків. Він повернувся, відчинив хвіртку і попрямував до будинку.

На половині шляху до будинку, трохи збоку, стояв високий навіс; як з’ясувалося пізніше, там тримали ящики для сміття. Неподалік цієї конструкції виросла сіра тінь, яка ставала все чіткішою і врешті перетворилася у міцного чоловіка. Майор Петнем був лисим здорованем з шиєю бугая, короткою і широчезною, з обличчям, яке без зайвих вагань можна назвати апоплексичним. Такі обличчя бувають в осіб, які довго і наполегливо намагаються суміщати східний клімат із західною нестриманістю. Обличчя випромінювало добрий настрій, але капелюх з пальмових листків (який міг би виконувати роль ореолу, якби не багрянець на лиці) виглядав недоречно. І взагалі, цей чоловік ще не одягнувся, тобто ще не зняв жовтої піжами у яскраво червоні смужки. Мабуть, він похапцем вискочив з будинку, і тому священик зовсім не здивувався, коли чоловік безцеремонно запитав:

— Ви чули цей звук?

— Чув, — відповів отець Бравн. — Я тому й вирішив зазирнути. А що тут трапилося?

Майор якось дивно подивився на священика своїми добродушними очима, які були схожі на ягоди агрусу, і запитав знову:

— Що б це могло бути, як думаєте?

— Звук подібний на постріл з рушниці, — припустив священик, — от тільки луна якась дивна…

Господар подивився на нього без особливих емоцій, хоча священикові здалося, що його очі от-от вийдуть з орбіт. А в цей момент двері будинку відчинилися навстіж, і в сад вибіг ще один чоловік у піжамі. Він був вищим, стрункішим і, напевно, сильнішим порівняно з господарем, а от піжама у нього була трохи скромніша — біла з цитриново-жовтими смужками. Чоловік виглядав виснаженим, однак доволі симпатичним і більш засмаглим порівняно з майором. У нього був орлиний профіль, глибоко посаджені очі й чудернацьке поєднання чорного волосся та доволі світлих вусів. Та все це отець Бравн помітив дещо пізніше. А зараз він побачив лише одне: у нього в руці був револьвер.

— Крею! — вигукнув майор, здивовано вдивляючись у чоловіка. — Це ви стріляли?

— Я, — відповів темноволосий чоловік. — Якби ви були на моєму місці, ви теж вистрілили б! Якби ви полювали на диявола і вже майже…

Майор квапливо перебив чоловіка.

— Це мій знайомий, отець Бравн, — сказав він. А потім звернувся до священика: — Ви знайомі з полковником Креєм? Він артилерист.

— Я, звичайно ж, чув про нього, — простодушно сказав священик і звернувся до Крея: — І як, вам вдалося у щось поцілити?

— Здається, так, — цілком серйозно відповів полковник.

— А він що, впав чи щось вигукнув? — запитав майор, чомусь знизивши голос.

Полковник повернувся до господаря, який все ще здивовано витріщався на нього:

— Я точно можу сказати вам, що він зробив. Він чхнув, — відповів полковник.

Отець підняв руку, так, ніби хотів ляснути себе по лобі; щось подібне роблять, коли людина врешті-решт згадає чиєсь ім’я. Тепер він зрозумів, що нагадував цей звук.

— Ну, знаєте! — вигукнув майор. — Я ще ніколи не чув, щоб від пострілу револьвера хтось чхав.

— Я теж не чув, — додав отець Бравн. — На щастя, ви не надто влучно застосували свою зброю.

Він спантеличено замовк, а потім запитав:

— Це був злодій?

— Ходімо всередину, — доволі різко відізвався майор Петнем і попрямував до будинку.

У будинку було набагато світліше, ніж в саду, хоча майор вже вимкнув світло. Так буває раннім ранком. Отець Бравн здивувався, що стіл у кімнаті був сервірований по-святковому, серветки в спеціяльних кільцях аж виблискували чистотою, і біля кожного столового прибору стояло шість химерних бокалів. Переважно у таку пору доби можна побачити залишки вчорашнього бенкету, а не приготування до сьогоднішнього.

Поки священик роздумував про це, майор пробіг повз нього і оглянув стіл.

— Вкрали срібло! — вигукнув він, важко дихаючи. — Ножі й виделки до риби… Старовинний судок…. Навіть глечик для вершків. От тепер, отче Бравн, я вам відповім, чи це був злодій. Так, це він.

— Вони це зробили, щоб вас обдурити, — вперто сказав полковник Крей. — Я добре знаю, чому залазять у цей будинок. Я