Ерін Хантер - Вогонь і крига

легше буде поговорити про Срібнострумку. Запах сірого вояка помітили на Річкових землях! Сам Сіросмуг, а з ним і весь Клан були в небезпеці через ті таємні зустрічі.

Вогнесерд підбирав правильні слова, але Сіросмуг озвався першим:

— Я знаю, що ти хочеш мені сказати. І ні, я не припиню з нею бачитися!

— Ти дурнило! — не стримався Вогнесерд. — Вони ж невдовзі збагнуть, що це ти. Синьозірка здогадається, або хтось із Річкового Клану впізнає твій запах. Тигрокіготь — той, мабуть, уже знає!

Сіросмуг стривожено глянув на нього.

— Ти справді так думаєш?

— Не знаю я, — визнав Вогнесерд, не без полегшення почувши страх у голосі друга.

Сіросмуг поводився так, наче гадки не мав, якою буде реакція, коли в таборі довідаються про його походеньки.

— Але якщо він уже про це замислився…

— Гаразд, гаразд! — огризнувся Сіросмуг. Тоді якусь хвилину помовчав. — А що, коли я пообіцяю бачитися з нею лише біля Чотиридерева? Там наші запахи навряд чи хтось розбере, а мені не доведеться ходити на Річкові землі. Тоді ти даси мені спокій?

Вогнесерд відчув, як його серце знову завмерло. Сіросмуг не збирався так легко відмовлятися від Срібнострумки. А тоді кивнув. Однак це видавалося кращою ідеєю, аніж таємно прокрадатися на ворожу територію заради зустрічі з нею.

— Задоволений? — Сіросмугові очі спалахнули у півмороці. Але голос відчутно тремтів.

Вогнесерд миттю пошкодував про втрачену дружбу і відчув приплив співчуття до сірого вояка. Він витягнув голову, щоб потертись об його бік, але Сіросмуг кинувся вперед, залишивши колишнього друга на самоті позаду всієї групи.

Хоч усі коти були виснажені цією мандрівкою, Синьозірка скликала віче негайно після їхнього прибуття до табору. Все одно більшість котів, які залишалися вдома, іще не спали. Це Зборище було значно коротшим, ніж зазвичай, а раптове затьмарення налякало навіть тих, хто був на терені.

Коли Синьозірка із Тигрокігтем вмостилися на Високому Камені, Вогнесерд поспішив до ясел. Хотів знати, як там Хмарко. Він просунув голову досередини, де було темно і тепло.

— Привіт, Вогнесерде, — прошепотіла Ряболиця, ворушачись у півмороці нечіткою тінню. — Хмаркові значно краще. Жовтоікла дала йому ромену. У нього була просто застуда. — У голосі королеви бриніло полегшення. — Що сталося на Зборищі?

— Зоряний Клан наслав хмари, які закрили повню. Синьозірка скликає віче. Ти можеш прийти?

Вогнесерд почув, як Ряболиця обнюхує кошенят.

— Так, гадаю, зможу, — зрештою відповіла вона. — Мої кошенята ще сплять.

Вогнесерд висунув голову, і вони разом приєдналися до котів, що зібрались на терені. Вогнесерд відчув, як перед ним майнула чиясь розкуйовджена шерсть, а тоді побачив Попелапку, яка дивилася на нього стурбованими очима.

Синьозірка вже почала говорити:

— Здається, найбільшу загрозу зараз становлять Річковий і Тіньовий Клани. Ми маємо бути готові до того, що вони об’єднаються проти нас.

Кланом пронеслося вражене нявкання.

— Ти справді думаєш, що вони об’єднаються? — зітхнула Жовтоікла. — У Річкового Клану найбільше здобичі, але щось я не уявляю, щоб вони поділилися нею з Тіньовим Кланом.

Вогнесерд пригадав слова Срібнострумки про голод у Річковому Клані після вторгнення Двоногів, але прикусив язика, остерігаючись, що Синьозірка захоче дізнатися, де це він почув таку історію.

— Вони цього не заперечили, — зауважив Тигрокіготь.

Синьозірка кивнула.

— Хай там як, нам варто стерегтися. Відсьогодні в кожному патрулі буде четверо котів, принаймні троє з них — вояки. Патрулі ходитимуть частіше, по два щоночі, по одному — вдень, плюс досвітній і призахідний патрулі. Ми повинні покласти край набігам Річкового і Тіньового Кланів на наші землі. Якщо вони знехтували нашими словами, ми готуватимемося до бою.

Клан заверещав, погоджуючись. Вогнесерд приєднався до них, але він не міг не думати про те, що може означати для Сіросмуга така неприкрита ворожість. Він роззирнувся тереном. У всіх котів очі сяяли, окрім Сіросмуга. Сірий вояк сидів, похиливши голову, у тінях на краю галявини.

Коли гамір затих, Синьозірка знову заговорила:

— Перший патруль вирушить удосвіта.

Провідниця зіскочила на землю. Тигрокіготь рушив услід за нею, а решта Клану розбилася на маленькі групки. Ідучи до вояцького кубла, Вогнесерд чув, як усі вони нервово про щось перемовляються.

Він вмостився у своєму гніздечку, попередньо прим’явши мох лапами, щоб зробити ліжечко зручнішим. На вершині схилу загукала сова. Вогнесерд знав, що заснути не вдасться. У нього голова пішла обертом від взаємних звинувачень, які зринули на Зборищі. Він розумів лють Річкового Клану. Вони відчули запахи Громових котів на своїх землях, та ще й були голодні, адже вся їхня здобич щезла після вторгнення Двоногів.

А як щодо Тіньового Клану? Там поменшало котів, відколи Громовий Клан допоміг вигнати їхнього провідника-тирана і банду його послідовників. Зорелом навіть визнав, що убив Зорещерба, власного батька, аби стати провідником. Тіньовий Клан тоді залишили в мирі та спокої, дали йому час оговтатися від кривавого правління Зорелома. Вогнесерд твердо стояв на думці, що тепер, маючи значно менше голодних ротів, Тіньовим котам не треба нападати ні на мисливські угіддя Громового Клану, ні на будь-чиї інші.

Поки він отак роздумував, до кубла зайшли Білошторм і Темносмуг. Білошторм, перш ніж піти до свого гніздечка, спинився перед Вогнесердом.

— Ти приєднаєшся до нас із Пісколапкою і Мишошубкою на патрулюванні перед сонцепіком, — нявкнув він.

— Добре, Білошторме, — відповів Вогнесерд і опустив голову на лапи. Треба поспати: Клану потрібно, щоб він мав сили битися.

* * *

Хмари, що закрили місяць, до ранку розбіглися небом. Вогнесерд насолоджувався сонячним теплом, яке гріло йому спинку, поки він умивався на галявині. Із ясел, просто навпроти нього, вискочив жвавий і щасливий Хмарко.

Вогнесерд подякував Зоряному Кланові за те, що малий так швидко одужав. Пісколапка мала рацію, коли говорила про його витривалість. Він роззирнувся, перевіряючи, чи Довгохвіст і Порохолап це бачать, але галявина була порожнісінька.

Вогнесерд підійшов до ясел.

— Привіт, Хмарку, — нявкнув він. — Тобі вже краще?

— Ага, — пискнув Хмарко.

Він крутнувся, намагаючись своїми малесенькими щелепами вкусити себе за хвоста. Маленький клубочок моху, що причепився до його шерсті, відпав і покотився по землі. Хмарко стрибнув за ним і підкинув у повітря. Клубочок упав на землю біля Вогнесерда.

Вояк підштовхнув його назад до кошеняти, а Хмарко, підстрибнувши, спіймав мох зубами.

— Чудово! — Вогнесерд був вражений. Однією лапою він підкинув кульку моху в повітря, відправивши її в політ через галявину.

Хмарко кинувся і схопив її. Він перевернувся на спину, підкинув кульку передніми лапами, а тоді відштовхнув задніми. Вона впала біля ясел.

Хмарко зіп’явся на лапки і побіг. Він припав до землі на відстані кролячого стрибка від своєї іграшки.

Вогнесерд спостерігав, як кошеня готується