Джеймс Хедлі Чейз - Стерв'ятник - птах терплячий

— Дістали! — сказав Феннел. — Нам треба якнайшвидше забрати Тембу. Гелікоптера не буде. Ходімо вже, я розповім по дорозі.

Кен глянув на нього.

— Проблеми?

— Ще й які... Ну, рухайся!

Кен ішов біля Феннела, розмовляючи з ним. Ґеррі та Ґея також трималися разом.

Коли Кен розібрався в ситуації, то прискорив ходу.

— Ти справді вважаєш, що вони підуть за нами?

— Трясця, я впевнений. Але щойно роздобуду гвинтівку, то хвилюватимуся менше, — сказав Феннел. — Хоч їх і більше, але можемо влаштувати засідку. Та без гвинтівки ми у справжній дупі.

Доки вони пробиралися стежиною крізь джунглі, Ґеррі міркував про те, як уникнути зулусів. Якщо вони вирушать на захід, куди дорога, за словами Каленберґа, була порівняно простою, це перетвориться на гонитву між ними і зулусами, спроможними рухатися зі швидкістю галопуючого коня. Східний вихід відпадає. Ніхто з мандрівників не мав досвіду скелелазіння, а зулуси, за словами Каленберґа, мали. Північний вихід надто небезпечний. Ґеррі не сумнівався, що Каленберґ не збрехав щодо вартових, яких поставив там. Залишався ще південний вихід... болота і крокодили. Можливо, це, на думку зулусів, найменш можливий з усіх варіантів.

Хвилин за сорок вони дісталися до галявини, де лишили Тембу. На двадцять хвилин швидше, ніж знадобилося Феннелу й Кену, щоб дійти до балансуючої скелі. Вони всі були трохи захекані й дуже знервовані.

— Ось те дерево, — вказав Кен.

— Ти впевнений? Його тут нема, — Феннел оглядав галявину в тьмяному передранковому світлі.

— Тембо! — кричав Кен. — Тембо!

Їх привітала тиша, від якої всіх пройняло жахом. Кен кинувся бігти. Інші — за ним.

Добігши до дерева, Кен спинився. Він знав, що це саме те дерево, під яким він залишив Тембу. Він упізнав не лише хирлявий колючий чагарник, якого запримітив, ще коли вони з Феннелом ішли на справу, а й купку дров, складених під деревом. Тоді там лежали каністра з водою, сумка з їжею і гвинтівка «Спрінґфілд». Зараз нічого цього не було.

— Ця наволоч утекла з нашими речами! — проревів Феннел.

— Він би так не вчинив. Із ним щось мусіло трапитися.

Могилу праворуч зауважив Ґеррі.

— Що це?

Зиркнувши на пагорб зі свіжонакладеної землі, вони всі разом підійшли до нього.

Тепер неможливо було помилитися про те, хто саме лежав у могилі, бо її увінчував австралійський солом’яний капелюх Темби.

Кен першим збагнув, що сталося.

— Вони вбили його, забрали їжу, воду й рушницю, — прохрипів він.

Кілька хвилин вони просто дивилися на могилу.

Опанувавши себе, Ґеррі мовив:

— Тепер ми знаємо, на що чекати. Пора рушати. Слухай, Кене, Феннел розповів тобі про чотири виходи. Я пропоную піти на південь. Вони гадають, що ми оберемо західний шлях. Нам може пощастити, і якщо ми підемо на південь через болота, може, вони й не вистежать нас. Як гадаєш?

— Усе залежить від того, які там болота. Вони можуть бути справжнісіньким пеклом, особливо якщо там водяться крокодили.

— У будь-якому разі це, гадаю, найкращий варіант. У тебе є компас?

Кен дістав із кишені маленький компас.

— Я професійний навігатор, — продовжував Ґеррі. — Хочеш сам визначати шлях чи зробити це мені?

— Краще ти. Я завжди покладався на Тембу.

— Тоді рухаємось на південь, — зачекавши, доки стрілка компаса заспокоїться, Ґеррі взяв азимут.

Він рушив стежиною, Ґея йшла відразу за ним. Феннел і Кен рухалися трохи позаду.

Ніхто й слова не промовив — смерть Темби шокувала всіх. Загроза, що нависала над ними, враз стала такою близькою.

Вони крокували дуже швидко. Годинник показував четверту п’ятдесят. За дві з хвостиком години зулуси вийдуть на полювання за ними.

За двадцять хвилин Ґеррі спинився і звірився з компасом.

— Ця стежина починає звертати на захід, — повідомив він, коли підійшли двоє інших. — Доведеться облишити її і йти навпростець через джунглі.

Вони поглянули на високу, щільно переплетену траву, колючі кущі й дерева.

— Трясця, це ж до біса сповільнить нас, — висловив незадоволення Феннел.

— Нічого не вдієш. Нам потрібно рухатися на південь, а шлях на південь — тут.

— Не хочу вас лякати, — спокійно сказав Кен, — але ця місцевість кишить зміями. Будьте дуже обачними.

Ґея схопила пілота за руку.

— Не хвилюйся, — він вичавив посмішку. — Я подбаю про тебе. Ходімо.

Вони почали продиратися крізь густу заплутану траву, петляючи між деревами і пам’ятаючи про галасливих мавп над головою.

Ґеррі не забував перевіряти компас. Доки Каленберґ говорив, Ґеррі ретельно вивчав мапу на стіні. Він збагнув, що річка може стати для них порятунком. Ще пролітаючи над маєтком і помітивши вдалині річку, він зауважив на південь від неї містечко. До того ж річка тепер стала життєво необхідною для них: іншої води не було.

А ще він чудово розумів, що їхня хода дуже сповільнилася, відколи вони увійшли до джунглів. Ґеррі не сумнівався: зулуси перетинають такі місцини значно швидше й простіше, ніж вони.

Десь за три кілометри вони вийшли на іншу стежину, що вела просто на південь.

— Як ти тут? — запитав Ґеррі, прискорившись. Він схопив Ґею за руку й потягнув її за собою.

— Усе гаразд. Але хотілося б знати, чи далеко нам іще йти.

— Гадаю, не дуже далеко... до виходу з маєтку — кілометрів із двадцять, я розглядав ту карту на стіні. Це — найближчий вихід за межі Каленберґових володінь.

Повільно плентаючись позаду, Феннел мучився через вагу сумки з інструментами.

— Я понесу її трохи, — запропонував Кен, помітивши, що Феннел утомлюється. Той спинився і гнівно зиркнув на сумку.

— Так, вона влетіла мені в копієчку, але якщо ми вийдемо звідси, я придбаю собі новий набір. А якщо ні, то він мені тим більше не знадобиться. Тож до дідька її.

Він швиргонув сумку з інструментами в джунглі.

— Я б міг її понести, — сказав Кен.

Феннел криво всміхнувся до нього:

— Знаю. І дякую за це. Та я радий позбутися цієї штуки.

Вони пришвидшилися і невдовзі наздогнали інших. Та раптом стежина врізалась у велику калюжу багна.

— Ось і починається болото, — сказав Кен. — А оскільки недавно дощило, нам може бути непереливки.

Зійшовши зі шляху, вони рушили в джунглі. Ґрунт під ногами був м’яким, але викрадачі продовжували йти. Згодом земля почала хлюпати під їхньою