Мілан Кундера - Жарт

минуло моє дитинство, зупинитися перед рідною домівкою, де прожила свої останні дні моя матінка. Я часто думав про неї, але тут, у місті, де її тлінні останки покоїлися під чужим мармуром, спогади мої були отруєні: прикре відчуття власного безсилля роз’ятрювало їх, — а цьому я завжди намагаюся опиратися.

Отож нічого більше не залишалось, як сісти на лавці коло майдану, а потім майже відразу встати, пройти коло вітрин, поглянути на книжкові стелажі перед книгарнями і врешті купити «Руде право» в ятці з цигарками, знову сісти на ослоні, кинути оком на сякі-такі заголовки, прочитати два цікавенькі дописи в зарубіжній рубриці, згорнути газету і майже нечитаною вкинути в урну; потім помалу підійти до церкви, зупинитися перед нею, поглянути на дві дзвіниці, далі піднятися широкими східцями, пройти на паперть і ввійти у неф, тримаючись дуже скромно, щоб парафіяни не образилися, що цей прихідько не хреститься, а зрозуміли, що прийшов він сюди просто прогулятися, наче ото в парк.

Коли там назбиралося більше люду, я став почуватися мов непроханий гість, що не знає, як поводитися в цьому місці, тож вийшов, глянув на годинник і побачив, що мені ще лишилося чимало даремного часу. Щоб згаяти його, намагався згадати Гелену і думати про неї; та ці думки не хотіли розвиватися, залишалися статичними, і я насилу викликав у пам’яті позірний Геленин образ. Утім, відомо: коли чоловік чекає жінку, він тільки на превелику силу може міркувати про неї, вештаючись туди і сюди під її застиглим образом.

То я так і вештався. Напроти церкви помітив з десяток порожніх дитячих візків, які стояли коло ратуші (тепер національного міського комітету). Не міг уторопати, чому вони тут. Аж якийсь захеканий молодик прикотив іще один візок і поставив його у тому ж таки ряду поруч з іншими, а його супутниця (теж трохи схвильована) дістала з візка згорток мережив і білої тканини (де, звісно ж, була дитина), і обоє поспішно зникли у дверях. Подумавши, що все одно треба змарнувати десь півтори години, я подався за ними.

Уже на широких східцях стояло чимало роззяв, і поки я підіймався нагору, їх дедалі більшало. Коридор другого поверху був особливо людний, а вище східці були порожні. Ото, вочевидь, подія, що привабила сюди стільки люду, відбувалася таки на другому поверсі, мабуть, у залі, де у навстіж відчинених дверях юрмилося чимало відвідувачів. Я протовпився туди; зала була невелика, там стояло сім рядів стільців, де вже сиділи глядачі, що, здавалося, чекали якоїсь вистави. Спереду було щось на кшталт естради, там стояв стіл, застелений червоною тканиною, на ньому ваза, у ній великий букет; позаду, на стіні, державний прапор у мальовничих складках; внизу і напроти естради (метрів за три від першого ряду стільців) півколом стояли вісім крісел; на другому краю зали, в глибині її, видніла невеличка фісгармонія; добродій в окулярах сидів за її клавішами, нагнувши голову, де блищала лисина.

Кілька стільців ще були вільні; я умостився на одному з них. Довгенько нічого не відбувалося, та публіка не нудьгувала, люди нахилялися одне до одного, стиха перемовлялися. Тим часом напливали невеликими гуртами ті, що запізнилися, вони наповнювали залу, займаючи вільні стільці або ж з’юрмившись попід стінами.

Аж почало щось відбуватися: за естрадою відчинилися двері; з’явилася пані в брунатній сукні, з окулярами на довгому тонкому носі; вона кинула оком на публіку і звела праву РУКУ- Запала тиша. Потім та жінка ступнула до кімнати, з якої вона вийшла, наче хотіла подати знак чи сказати комусь щось, та відразу ж повернулася назад і притулилася спиною до стіни, й на її обличчі з’явилася урочиста і застигла усмішка. Усе задумане мало розпочатися водночас, бо за моєю спиною відразу ж зазвучала фісгармонія.

За кілька секунд по тому в дверях за естрадою з’явилася молода нафарбована жінка з рум’яними щоками і гарно завитим волоссям, вигляд у неї був розгублений, на руках вона тримала білий згорток із дитиною. Щоб пропустити її, пані в брунатній сукні ще дужче притулилася до стіни, приязною усмішкою заохочуючи проходити. Жінка з немовлям непевною ходою попрямувала повз неї, притуляючи до себе дитину; з дверей вийшла ще одна жінка з білим згортком, а за нею (одна за другою) вже й ціла невеличка процесія; я знай стежив за першою: спочатку вона водила очима по стелі, потім опустила їх і, мабуть, зустрілася поглядом із кимось у залі, тому що, збентежившись, відвернулася і спробувала всміхнутися, та незабаром та усмішка (чи радше намагання всміхнутися) обернулася гримасою, що заклякла на вустах. Усе це промайнуло на її обличчі за декілька секунд (поки вона пройшла ледве шість метрів від дверей); ішла вона просто перед собою і вчасно не звернула до розставлених півколом стільців, тоді пані в брунатній сукні відхилилася від стіни (з трохи невдоволеним виразом на обличчі) і, торкнувши її за лікоть, нагадала, в якому напрямку треба рухатися. Поправивши в такий спосіб свою помилку, жінка звернула до стільців, решта жінок з немовлятами посунула за нею. Усього їх було вісім. Виконавши врешті запланований маршрут, вони зупинилися спинами до публіки, кожна перед своїм стільцем. Пані в брунатній сукні повела рукою згори вниз; жінки втямили, що це означає, й помалу одна за одною (так само спинами до публіки) посідали на стільці (тримаючи на руках згортки з немовлятами).

Пані в брунатній сукні знову всміхнулася й пішла до дверей, що лишилися прочинені. На мить завмерла на порозі, потім ступила три чи чотири кроки назад і знову притулилася до стіни. З дверей вийшов чоловік років двадцяти, в темному костюмі, застебнутій під самісіньким горлом білій сорочці й краватці з якимись візерунками. Він ішов тяжкою ходою, понуривши голову. За ним слідком простувало ще семеро чоловіків, всі в темному вбранні й у святкових сорочках. Вони підійшли до жінок з немовлятами і поставали за стільцями. Двоє чи троє занепокоїлися, схвильовано зиркаючи туди й сюди, наче когось шукали. Жінка в брунатній сукні (на її обличчі з’явився вже знайомий вираз невдоволення) відразу ж підійшла до них і, коли один із чоловіків щось прошепотів їй, кивнула; чоловіки відразу ж помінялися місцями.

І далі всміхаючись, жінка в брунатній сукні знову ступила до дверей за естрадою. Цього разу їй уже не треба було подавати знак. Із дверей вийшла нова черідка, дисциплінована, тямуща, простувала вона впевнено і зграбно, майже професійно; дітям, із яких вона складалася, було років по десять; вони йшли одне за одним, хлопчики й дівчатка