Мілан Кундера - Жарт

я засумнівався, чи це її обличчя переді мною. Тому вранці у мене було враження, буцім ця зустріч була нереальна, що повинна вона і розвиватися як легенда, таємниця чи загадка. Хоч учора зустріч із Люцією приголомшила мене і раптом відкинула в ту далеку пору, де вона неподільно панувала, цього ранку я тільки запитав себе зі спокійною душею (що відпочила у сні): чому я її зустрів? Що означає цей випадок і що він хоче мені сказати?

Невже особисті історії, крім того, що вони трапляються, ще щось і кажуть нам? Попри весь мій скептицизм, у мені збереглося ще трохи ірраціональних забобонів, наприклад, ота чудернацька певність, що всі події, які відбуваються зі мною, мають іще й інший, особливий, сенс, що вони ще щось означають; що своєю історією життя промовляє до нас, що воно поступово розкриває свою таємницю, котра постає перед нами наче ребус, який потрібно розгадати, що історії, які ми зазнаємо, формують заразом і міфологію нашого життя і що в цій міфології криється ключ від істини і від таємниці. Може, це ілюзія? Може, й так, навіть цілком імовірно, що воно так і є, та я ніяк не можу погамувати бажання постійно розгадувати ребус мого життя.

Отак лежав я на рипучому готельному ліжку і думав про Люцію, що знову обернулася простою ідеєю, простим знаком запитання. Ліжко рипіло, і та його особливість, що торкнулася моєї свідомості, призвела до того, що в мені спалахнула (раптово, дисонансом) згадка про Гелену. Те ліжко ніби нагадало про мій обов’язок, і я зітхнув, спустив ноги додолу, сів на краю, потягнувся, почухав потилицю, глянув на небо крізь вікно, а потім звівся на ноги. Учорашня зустріч із Люцією все ж таки вхлинула і пригасила мій інтерес до Гелени, що був такий інтенсивний ще кілька днів тому. Тепер цей інтерес був тільки згадкою про інтерес, тільки почуттям обов’язку перед запропалим інтересом.

Я підійшов до умивальника, скинув піжамну куртку і відкрутив кран; підставив долоні під струмінь води, нашвидку сполоснув шию, плечі, тіло і втерся рушником, щоб розігнати кров. На мить мене жахнуло, що я втратив інтерес до Гелениного приїзду; налякало мене те, що ця байдужість може зіпсувати виняткову нагоду, яка навряд чи ще раз могла б трапитися. Потім мені закортіло добряче поснідати і випити чарку горілки.

Я спустився в кафе, та побачив там тільки ряди стільців, що стояли догори ніжками на голих столиках, поміж якими вешталася прибиральниця в брудному фартуху.

Я подався в бюро обслуговування й запитав у службовця, що сидів за столом, поринувши у глибоке крісло і ще глибшу байдужність, чи можна поснідати у готелі. Навіть не поворухнувшись, він відказав, що сьогодні кафе зачинене. Я вийшов надвір. Заносилося на те, що днина буде погідна, в небі пливли невеличкі хмарини, легенький вітер гнав куряву тротуарами. Я попрямував до майдану. Перед крамницею різника стояла черга; з кошиками чи авоськами в руках жінки терпляче очікували своєї черги. Поміж перехожими частенько подибувалися люди, що, неначе маленький смолоскип, тримали в руці ріжок із морозивом, увінчаний червоною шапочкою, яку вони завзято лизькали. Тієї ж таки хвилі я вийшов на майдан. Там стояв будинок на два поверхи — кафе самообслуговування.

Увійшов туди. Зала була чималенька, з кахляною долівкою; люди стояли за високими столами і наминали булочки, пили каву або пиво.

Мені не хотілося снідати тут. Відколи прокинувся, мене нав’язливо переслідувало бажання добряче поснідати яєшнею з вудженим салом, а також хильнути чарчину, щоб збадьоритися. Мені згадалося, що неподалік звідси ще є ресторан, він міститься на тім боці майдану, біля скверу і барокового монумента. Нічого привабливого там не було, але принаймні там я знайду стіл, стілець і кельнера, який мене обслужить.

Я перейшов до монумента: на підмурівку стояв святий, який тримав на собі хмарку, на ній янгол, який теж тримав хмарку, на ній ще один янгол із хмаркою, потім іще янгол, уже останній; я ковзнув поглядом по цій зворушливій піраміді святих, хмарин і янголів, де тяжке каміння символізувало небеса і їхню глибінь, а реальне блідо-голубе небо було нескінченно далеко від цього закуреного клаптя землі.

Отож пройшов я сквером з його моріжками й ослонами (та при цьому достатньо голому, щоб не порушувати атмосфери запилюженої порожнечі) й сіпнув за фігурну клямку ресторанних дверей. Вони були зачинені. Я почав розуміти, що те маленьке свято, яке хотів я влаштувати собі, так і залишиться мрією, і це налякало мене, бо з дитячою упертістю вважав, що необхідною умовою успішності цього дня має бути добрячий сніданок. Я збагнув, що в маленьких містах не переймаються диваками, які такого значення надають сніданкові, та ще й навсидячки, тому що ресторани в них відчиняються значно пізніше. Отож я відмовився шукати ще один ресторан, обернувся і пройшов сквером у зворотному напрямку.

І знову здибав я людей з ріжками, увінчаними червоними шапочками, і знову подумав собі, що ті шапочки скидаються на маленькі смолоскипи й що та подібність, либонь, має якесь значення, оскільки не було там ніяких смолоскипів, а була тільки пародія на них, і те, що так урочисто несуть вони в собі той минущий слід рожевої насолоди, не насолода, а пародія на неї, а це, найвірогідніше, було виразом неухильно пародійного характеру всіх смолоскипів і втіх цього закуреного міста. Потім я подумав собі, що як іти проти потоку цих смолоскипних лизунів, то, може, я знайду якусь забігайлівку, де мені дістанеться місце коло столу і стілець, може, навіть чорну каву дадуть чи тістечко.

І справді, урешті я дійшов до молочного кафе; перед ним стояла черга з людей, що прагнули посмакувати шоколадом або молоком із рогаликами, були там і столики на високих ніжках, і люди, що їли і пили за ними; у сусідній, меншій, залі стояло кілька столів і стільців, але все було зайняте. Отож я став у чергу, що насилу рухалася, й за десять хвилин отримав шоколад і два круасани, відніс їх до високого столика, захаращеного порожніми склянками, і там, на краєчку, де не було розлитої рідини, поставив свою склянку.

Попоїв я швидко, аж прикро; вже за три хвилини знов опинився надворі; вибило дев’яту годину; у мене було ще дві години: Гелена вранці вилетіла першим літаком із Праги до Брно, а потім поїде автобусом, який прибуде сюди десь об одинадцятій. Отож я знав, що ще дві години будуть порожнісінькі й марні.

Ясна річ, я міг відвідати місця, де