Мілан Кундера - Жарт

його друзі, був аж занадто ясний. Він приголомшив мене. Людвік урвав нашу розмову, тому що боявся! Боявся, що про нашу суперечку хтось дізнається! Боявся, що хтось викаже про неї! Мене боявся! Це було страшно. І, вже вкотре, цілком несподівано. Прірва поміж нами була набагато глибша, ніж мені здавалося, так глибока, що не дозволила нам навіть скінчити розмову.

10

Власта вже спить, бідолашка. Вряди-годи легенько хропе. Усе в нашому домі поснуло. А я лежу, такий великий, кремезний і дужий, і думаю про своє безсилля. І цього разу в мене теж було це жорстоке відчуття. Колись я вірив, що все в моїх руках. Ми з Людвіком ніколи не сварилися. Трохи доброї волі — й що завадило б нам знову стати ближчими?

Аж стало зрозуміло, що це від мене не залежить. Ні наш розрив, ні наше зближення не залежать від мене. Тож я полишив усе це часові. А час минав. Дев’ять років спливло від нашої останньої зустрічі. Людвік скінчив навчання і здобув пречудову посаду наукового співробітника у тій царині, що його цікавила. Я здалеку стежу за його долею. Стежу за нею з любов’ю. Ніколи не зможу вважати Людвіка ворогом або чужою людиною. Це мій друг, тільки ніби зачаклований. Наче в оберненій версії казки, де наречена принца обернулася жабою чи гадюкою. У казках усе завжди рятує терпляча принцова вірність.

Але в мене час не може збудити мого друга від злих чарів. За ці роки він декілька разів приїздив до нашого міста. Та жодного разу не зупинявся в мене. Сьогодні я зустрів його, але він відвернувся. Клятий Людвік.

Усе почалося після того, як ми востаннє зустрілися й поговорили. З року в рік відчуваю, як довкола мене ширшає пустеля, а в моєму серці народжується тривога. Дедалі дужчає втома, дедалі меншає радості й успіху. Колись ансамбль щороку їздив на гастролі за кордон, потім запрошень поменшало, а тепер нас майже і не запрошують. Ми весь час працюємо, подвоюємо зусилля, та довкола нас запанувала тиша. Я лишився в порожній залі. Мені здається, наче це Людвік так зробив, щоб я був самотній. Адже не вороги, а друзі рокують на самотність.

Відтоді я взяв за звичку дедалі частіше ходити отим польовим прослідком, де обабіч видніють вузенькі стьожки ланів. Отим шляхом у полях, де на схилі росте самотній кущ шипшини. Там знаходжу я останніх вірних мені людей. Там дезертир із його ватагою. Там мандрівний музика. А далі, за видноколом, дерев’яна хатка, і в ній Власта — вбога наймичка.

Дезертир прозиває мене своїм королем і каже, що, як треба буде, я можу коли завгодно сховатися під його захистом. Варто тільки мені прийти до того куща. Він завжди поспішить до мене.

Так просто було б знайти супокій у світі образів! Тільки ж я весь час намагався жити у двох світах одразу, не кидаючи ні того, ні того. Не маю я права покинути реальний світ, хоч і втрачаю тут усе. Може, врешті-решт досить буде, щоб мені пощастило вчинити оте єдине. Останнє:

Передати моє життя як чітке і зрозуміле послання єдиному на світі індивідові, котрий збагне його і понесе далі. Доти я не матиму права податися з дезертиром до Дунаю.

Цей єдиний чоловік, про якого я думаю, моя остання надія після стількох поразок, той, що від нього відокремлює мене стіна, — він спить. Післязавтра він сяде на коня. Обличчя його затулять. Його назвуть королем. Іди до мене, синку. Я засинаю. Вони назвуть тебе моїм ім’ям. Я спатиму. Уві сні я хочу побачити тебе на коні.

Частина п’ята

Людвік

1

Спав я довго і дуже добре. Прокинувся о восьмій ранку, не пам’ятаючи ніяких снів, ні добрих, ні лихих, голова не боліла, просто в мене не було бажання вставати; отож я лишився в ліжку; поміж мною і вчорашньою зустріччю сон неначе поставив якусь перетинку; Люція не лише вивітрилася з моєї свідомості, а й знову стала абстракцією.

Абстракцією? Авжеж: після її загадкового і такого болісного зникнення з Острави я спершу не мав ніякої змоги відшукати бодай найменший її слід. Оскільки (після моєї військової служби) роки потроху спливали, я поступово втрачав охоту до тих пошуків.

Думав собі, що Люція, хоч як я її кохав, хоч уявлялася вона мені єдиною на світі, була невіддільна від ситуації, в якій ми запізналися й захопилися одне одним. Адже, як мені здавалося, криється якась помилка в тому, що ми відокремлюємо жінку від сукупності обставин, за яких зустріли її й почали знатися з нею, і намагаємося ціною впертої ментальної зосередженості очистити її від усього того, що не було нею самою, тобто від тієї історії, яку переживаємо разом із нею і яка формує кохання.

І справді, я люблю в жінці не те, чим вона є для себе самої, а те, завдяки чому вона обертається до мене, те, що вона для мене становить. Люблю її як персонаж нашої спільної історії. Чим був би Гамлет без Ельсінорського замку, без Офелії, без усіх тих конкретних ситуацій, у яких він діяв, без тексту його ролі? Що лишилося б від нього, крім німого, ілюзорного осердя? Так і Люція без остравських передмість, без троянд, просунутих крізь колючий дріт, без поношених сукенок, без довгих тижнів мого чекання, в яких не проблискувало жодної іскри надії, звісно ж, не була б тією Люцією, яку я кохав.

Отак я думав, так пояснював собі все, а роки минали, і я почав майже боятися, що знову побачу її, адже розумів, що ми зустрінемося в тій місцині, де Люція вже не буде Люцією, і я вже не матиму до чого прив’язати нитку обірваних стосунків. Не хочу сказати, що я перестав кохати її, що забув її, що образ її збляк у моїй пам’яті; навпаки, вона була зі мною і вдень, і вночі у вигляді тихого смутку; я бажав її, як ото бажають назавжди утрачені речі.

І оскільки Люція остаточно стала для мене минулим (що у вигляді минулого завжди живе, але мертве як теперішність), вона поволі втрачала для мене свою конкретну, матеріальну, тілесну подобу і помалу оберталася легендою, міфом, накресленим на пергаменті, який поклали в залізну скриньку і поховали у глибинах мого життя.

Може, тим-то і сталося те, що неможливо було собі уявити: у перукарському кріслі