Мілан Кундера - Жарт

навпереміну; на хлопчиках були штани кольору морської хвилі, білі сорочки з трикутними червоними краватками, один кінець звисав поміж лопатками, а два передні зав’язані під бородою; дівчатка були у світло-блакитних спідничках і білих блузках, довкола шиї така сама краватка, як і в хлопчиків. Ішли вони, як я вже сказав, упевнено і зграбно, й не так, як оті попередні учасники: не до стільців попрямували, а вздовж естради; там вони зупинилися й обернулися, аж виявилося, що стоять вони по всій довжині естради, лицем до жінок, які сиділи, і до зали.

Збігло ще декілька секунд, коли ж це з дверей вийшов новий персонаж і попрямував до естради, де стояв довгий стіл, застелений червоним сукном. То був чоловік середнього віку, з лисою головою. Хода його була переповнена гідністю, постава пряма, він був у темному костюмі, в руці тримав пурпурову теку; ось він зупинився посередині за столом і, обернувшись до публіки, вклонився їй. Стало видно, що лице в нього брезкле, а на шиї висить широка червоно-блакитно-біла стрічка, до якої почеплена позолочена медаль, що теліпається десь на рівні шлунка і гойдається туди-сюди над трибуною, коли він нахиляється.

Раптом один із хлопчаків перед естрадою почав голосно промовляти. Він казав, що настала весна, що радіють мами і тати, та й уся земля, звісно, радіє теж. Далі він розводився в такому ж дусі, аж його урвала дівчинка, що почала казати те саме, щоправда, не зовсім зрозуміло, просто там повторювалися ті самі слова: «тато», «мама», знову «весна» і кілька разів слово «троянда». Після цього її урвав іще один хлопчик, а від нього перебрала слово нова дівчинка; не можна було сказати, що вони сварилися, бо всі товкли майже те саме. Наприклад, один хлопчина сказав, що дитина — це мир. Дівчинка, що заступила його, сказала, що дитина — це квітка. Потім усі дітлахи, напевне, погодилися з тією думкою, бо повторили її хором і, подавшись уперед, простягнули руки, в яких були букети квітів. Було їх восьмеро, стільки ж, як і жінок, що сиділи на стільцях, то кожна отримала по букету. Потім діти відступили до естради і мовчки поставали там.

Зате чоловік, що стояв на естраді, відкрив велику пурпурову теку і почав голосно читати. Він теж казав про весну, про мам і тат, казав і про кохання, що, за його словами, приносило плоди, та незабаром його лагідна промова змінилася, з його словника зникли мама і тато, тепер він казав «батько» і «мати», перелічував те, що держава їм (отим батькам і матерям) надала, наголошуючи, що за це добро, яке вчинила їм держава, вони повинні віддячити тим, що виховають своїх дітей зразковими громадянами. Після цього він закликав, щоб усі батьки скріпили це урочисте зобов’язання їхніми підписами, і показав на край столу, де лежала груба книга в шкуратяній палітурці.

Тієї миті пані в брунатній сукні підійшла до жінки, що сиділа на краю того півкола, й торкнула її за плече, жінка обернулася, й пані взяла від неї дитину. Мати підвелася і пішла до столу. Чоловік зі стрічкою розгорнув книгу і простягнув матері перо. Вона підписалася, повернулася до свого стільця, і пані віддала їй дитину. Потім підписався й батько; потім пані взяла дитину від наступної жінки, яка подалася до естради; після неї поставив свій підпис її чоловік, далі була ще одна жінка, ще один чоловік тощо, і так було до самого кінця. Потім знову зазвучала фісгармонія, і мої сусіди почали потискати долоні матерям і батькам. Я подався разом із ними (наче теж хотів комусь потиснути руку); аж хтось погукав мене на ймення: то був чоловік зі стрічкою, який запитав, чи не впізнав я його.

Певна річ, я не впізнав його, хоч і довгенько спостерігав за ним під час його промови. Щоб не давати заперечної відповіді на те бентежне запитання, я спитався, як йому ведеться. Він сказав, що ведеться непогано, і я впізнав його: то був Ковалік, приятель із колежу. Риси його фізіономії трохи обвисли на брезклому обличчі, то впізнав я їх лише зараз; утім, поміж моїми товаришами Ковалік завжди був сіряком, ні слухняним, ні неслухняним, ні товариським, ні відлюдькуватим, та й навчався так собі; над чолом його тоді стирчали жмутки непокірного чуба, яких тепер уже не було, то воно й не дивно, що я його не впізнав одразу.

Він запитав, що я тут роблю, може, в мене є якась рідня поміж молодими матерями. Я відказав, що нема, прийшов я сюди просто з цікавості. Задоволено всміхнувшись, він почав пояснювати, що міський національний комітет доклав максимум зусиль задля того, щоб цивільні обряди здійснювалися з належною гідністю, і зі скромною гордістю додав, що він, службовець відділу записів цивільного стану, теж уніс певний вклад у цю справу і навіть здобув подяку від начальства. Я запитав його, чи не хрестини оце допіру відбувалися. Він відказав, що це не хрестини, а привітання громадян, які щойно прийшли на світ. Видно було, що він радий нагоді побалакати. За його словами, тут зіткнулися дві великі установи: з одного боку — католицька церква з її обрядами і тисячолітніми традиціями, а з другого боку — цивільні установи, які намагаються новітнім церемоніалом замінити давні обряди. Він додав, що люди тільки тоді відмовляться від хрещень і вінчань у церкві, коли наші цивільні обряди стануть такі гарні та пишні, як і церковні.

Я сказав, що, як видно, діло це не таке просте. Він погодився й одказав, що радий з того, що вони, співробітники відділу записів цивільного стану, знайшли певну підтримку в наших діячів мистецтва, які (сподіваємося) зрозуміли, що це велика честь — надати нашому народові по-справжньому соціалістичні похорони, одруження й хрестини (обмовка, тут він відразу ж поправився: вітання новонародженим громадянам). Що ж до віршів, додав він, що їх читали сьогодні маленькі піонери, то вони були чудові. Я погодився й запитав, чи не було б набагато ефективніше дати громадянам цілковиту змогу уникати будь-яких церемоній, щоб вони в такий спосіб відвикли від церковних обрядів.

Він сказав, що люди нізащо не відмовляться від своїх весіль і похоронів. Та й, із нашого погляду (він зробив наголос на слові «нашого», наче щоб дати мені на здогад, що теж вступив до комуністичної партії), було б шкода, якби ми не використали цих обрядів для того, щоб прилучити людей до нашої ідеології та нашої держави.

Я запитав мого колишнього однокласника, як вони