Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

Глава 15

— Що ж, — повільно промовляє Тимур, — продовжуємо далі, — дивиться на мене, — нічого не зміниться, Юліано. 

Непомітно видихаю. Звільняюся від дотиків Святого й встаю з дивана. Просто не можу сидіти. Попри те, що наче все залишається так само, все одно хвилююся. Шлюбний договір… Батько хоче вже продати мене Тимуру й вірить, що зробить на якихось вигідних йому умовах, адже він повинен бути, як тісто. Що ж буде, коли Володимир Дикий зрозуміє, що все не так? Чи… Чи Тимур гратиме? Ні. Навряд. Договір же буде… Боже. 

— Продовжуємо, що? — запитую сухо. 

Кидаю короткий погляд на Святого. Чомусь всміхається, ще й задоволено так, наче радіє. Тільки я не розумію чому. 

— Те, на що ти погодилася, Юліано, — спокійним тоном відповідає Тимур. Сіро-блакитні очі дивляться уважно, слідкують за моїми спробами вгамуватися. — Чи свобода мами та брата більше не цікавить тебе? 

— Цікавить, але ж це шлюбний договір! 

— І що? — лунає голос Влада. 

— Що? — різко повертаюся до нього. — Тимур стане моїм чоловіком. Батько буде…

— Я казав тобі, — твердо перебиває Влад, — поки я не захочу, твій батько не знайде тебе. Заспокойся. — Владно наказує.

Дивно, для мене дивно, та я не слухаю. 

— Я вірю тобі, — промовляю, швидко дихаючи, — але не розумію ваших дій. — повертаюся до Тимура. — Ви взагалі брати! І ніхто нічого не сказав мені! 

Добрий вигинає брови й дивиться на брата, мовляв, твоя, от і розбирайся. Ледве помітна усмішка розпалює ще сильніше. Страх якимось дивним чином перетворився на гнів. Вперше стається подібне. Раніше я намагалася запхати його глибше, щоб хоча б явно не тремтіти, особливо перед батьком, але тепер… Тепер дійсно все інакше. Немов зі Святим я відкрила у собі щось нове. Важливе. Потрібне. 

— Так, і сьогодні ти встигла познайомитися з нашою сестрою. Це щось змінює? — спокійно цікавиться Влад. 

Проковтую клубок у горлі. 

— Змінює. Тепер я знаю, що у вас не просто спільна причина притиснути батька, а щось значно більше. 

— Щось значно більше тебе не стосується, Юліано, — відрізає він. — Головне — твоя мета, хіба ні? Я дав свободу, ти вже вдало користуєшся нею. Пізніше дам це саме і твоїй мамі з братом.

Влад має рацію. Частково. Адже його свобода — видимість. Вона є, безсумнівно, але вона оманлива. Швидше це виглядає так, неначе Святий, на відміну від батька, просто тримає мене на довгому повідцеві. Я ж знаю це, відчуваю. Тому що вже прив'язалася до цього чоловіка. Вже жадаю, щоб лише він був поряд. Потребую його уваги, дотиків, посмішки, лінивості, муркотіння. Бажаю, щоб вчив малювати, проводив час, обіймав, захищав. Гірко визнавати, але я не дурепа. Тому подумки знаю — його свобода це залежність від нього самого.

— Гаразд, — відповідаю. Складаю руки на грудях й оглядаю братів прискіпливим поглядом. — Тоді, що робити зі шлюбним договором?

Вони всміхаються. Обидвоє. Лукавство палає в синьому й сіро-блакитному кольорах. Шалений вогонь, який горить з божевільним розмахом. 

— Це не твоя проблема, Юліано. — м'яко відповідає Тимур. — Поки потрібно зібратися, за кілька годин ми повинні приїхати до твого батька.

— Він ініціатор шлюбного договору? 

— Він, — Тимур повільно встає й крокує до письмового стола. 

— І ти погодився? 

— Дикий вважає, що я до нестями кохаю тебе, Юліано. Вирішив натиснути. Тобі потрібно лише зіграти свою роль й мовчати. 

Видихаю. Страшно. Відчуваю як тремтять руки. Знову.

— Добре. — повертаюся до Влада. — Ти поїдеш з нами?

Синій колір Святого темніє. Значно. 

— Ні. 

— Чому? — виходить жалібно, але не можу нічого вдіяти з розчаруванням. Воно важкою тінню лягає на плечі. 

— Не можна, моя Полохлива Лань.

Тимур не коментує те, як він називає мене, я ж…не можу вгамувати побоювання, тож слова проходять повз свідомість. Як без нього? Він потрібний мені. Дуже. Він… Він, як стіна, котра втримає, коли буду падати. Як же я…знову з батьком в одному приміщенні й без Святого? 

— Юліано, — вмішується Тимур, — все буде гаразд. Відповідатимеш лише, що згодна на умови, потримаємося за руки, можливо я поцілую тебе.

— П-п-поцілуєш? 

— Не в губи, — відрізає Влад. — Можна у скроню, припустимо. 

Кидаю швидкий погляд на чоловіка, а потім знову дивлюся на Тимура. Сіро-блакитні очі веселі, йому подобається все, що тут відбувається? 

— Подивимося, — відрізає Добрий. — Наразі ми з Владом дещо обговоримо. Можеш вийти у двір, або пройти у вітальню. Можливо зголодніла? Або бажаєш випити? 

— Вийду у двір, — здавлено відповідаю і йду з кабінету.

Проходжу коридор у прострації. Не пам'ятаю як саме йду на двір. Прибудинкова територія соковито зелена. Засіяний стрижений газон, квіти, туї, посаджені під парканом, оточують дім умовним квадратом. Краєм ока помічаю альтанку, тож йду до неї. Білосніжна, зі столиком й стільчиками всередині, зустрічає прохолодою й тишею. Взагалі, тільки зараз помічаю, що навколо ані звуку, якщо не враховувати легкий вітерець й спів птахів. Ні машин, ні голосів людей. Просто…тиша. 

Сідаю за стіл й дістаю телефон. Заходжу у додаток для малювання й починаю пальцем виводити по екрану лінії. Смуги, які нічого не уособлюють собою. Час збігає хвилина за хвилиною. Занурююся у процес й намагаюся з ліній щось створити. Такою мене і знаходить Влад. Мовчки сідає навпроти. Рукави сорочки засукані, погляд дивний. Вловлюю, коли браслет на його зап'ясті притягує сонячний промінь. Гарно блищить. Повільно пробігаюся по чоловіку очима. Дозволяє. На вигляд спокійний. Нагадує хижака, що спостерігає за жертвою: удавано байдужого, але насправді готового у будь-яку мить кинутися в бій. 

— Обговорили, що хотіли? — тихо запитую.

— Так. — коротко у відповідь. 

— Чому я? — Влад запитально вигинає брови. — Чому ти підійшов до мене тоді, на виставці? 

— Ти не випадковий вибір.

— Знаю. Але…чому не мама? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍