Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

тіпати. Чи він щось розуміє, чи жалкує, що збився з шляху і його сьогоднішнє завдання не виконане, хоча ця сучка заслужила, а й того більше ніж заслужила, тому використав він свою позитивну енергію туди, куди слід, і нічого тут розводитися. І голос, холодний, жагучий, до самих кісток, підтвердив це. Щоб якось забутися, він купує пляшку пива, п'є, спрагло ковтаючи рідину, але так, начебто учиняє найбільший гріх, наче опаскуджує собі нутро. Він не вживає алкоголю, категорично.

Міліціонер знову відшукав чергову жертву, — вошивий смердючий бомж, з білою пластиковою каністрою, куди він дбайливо зливає рештки пива з недопитих пляшок, чимчикував собі у невідомому напрямку, то між столиками, серед витонченої публіки, котра гомонить годинами по мобільнику, то знову повертається, і так щогодинно. Гумовий кийок хряснув по хребтині, і бомжара тільки хекнув. Іван потирає руки. З'являється обличчя, «лик», про себе говорить Іван, — вказує в бік Кавказької. Тоді Іван Білозуб розуміє, куди, який напрямок йому вибрати. Вчителька, напевне, стара, пісок сиплеться, з інтернату, і, напевне треба поговорити, вона нічого поганого не зробила, виконувала обов'язок, як зрештою і він, — у кожного свій обов'язок, і ангел мовчить, нічого особливого. Ангел тільки сказав: «Молодець!» Щоправда: злиднючка, а в золотих кульчиках ходить, падаль, не люблю, не терплю злиднючок, ото їх ніхто не любить. Мент говорить, вітер розносить слова: «Суки, мочить вас усіх треба. Або на уколи…» Іван продовжує стояти, ледь похитуючись, смакуючи приплив свободи, від благодаті жмурить очі, мисленно благословляючи стража закону і порядку.

І отож він продовжує приймати сонячні ванни, вдихаючи і втягуючи вільне повітря Солом'янської площі, перебігаючи усмішкою в похмурий настрій, поволі викликаючи в грудях своїх справедливий гнів. Думає про інтернат і сиріт, затяжно, чадливо, як після цигарки. Усмішка кипить, мов ртуть у риторті. І приходить Шестєров. Кіптява над синьою водою: з вікна. За ним кілька товаришів. Шестєров — античний бог, постать, видрана вчителем фізкультури Пилипенком з книжки «Стародавня Греція та стародавній Рим». Витончений, майже тобі гомосексуаліст, розумний, з в'їдливою усмішкою, ядовитий, як гюрза. Викладачка, — ніжне створіння, закохане в літературу, в недосяжну доброту усього людства, що крадькома вичитувала Бгавагіту, курила благовоння, мастурбувала в окремішньому номері лазні. Про це мало хто знав. Кілька чоловіків, Шестєров не знав, точно. Але застукав її в кропиві із задраною спідницею, взяв без жодного звуку, без супротиву, а перед цим його огуляв Пилипенко. Іван плив між столиків, сповнений власного благородства, шикарний повелитель світу. Напевне, він один із янголів, посланий Богом на цю землю, Не напевне, а точно. Хіба ти не знаєш собі ціни, Іване? І усмішка лягла на його обличчя, як тінь вибраності.

5

Зустрічі

Ракша глядів у туман. Він тупо споглядав криваві вивіски на «Макулані», перевів погляд нижче, на мурашву люду, що рухалася від Печорська, витікала з Басейної безперервними потоками, сірими хвилями виливалася із закапелків, ворушилася спуском до Круглоуніверситетської і зупинилася в молошному тумані: під одинадцяту годину рвані простирадла туману розвіялися, і сірі потоки людей виявилися напозір міліціонерами. Було сьоме листопада. Готувалися до демонстрації. Люд в сірих мундирах прибував, — молоді хлопаки, з голеними лобами, прищавими обличчями, однаковим поглядом очей, байдужим й скляним, в якому прозирала та собача лють і відданість закону, що межувала зі злочином. Ракша злякано спостерігав як вони заповнюють площину навколо Бесарабського ринку, пріючи в тілогрійках, штовхаючи одне одного плечима. Чвиркали крізь зуби. Смоктали з пластикових пакетиків йогурти, кефір. Підкотили жовті цідила автобусів. Вийшла ще одна бригада, мовчазна, з низькими лобами, — биті вовки, старшина.

Того пам'ятного дня Ракша прокинувся серед глупої ночі від тривожного шурхотіння, йому незнаного. З якогось часу, десь під зиму, почув голоси. Його взяла моторош: хриплаві, плутані, але з логічною переконливістю. Голоси були неясними, видавалося, вони сперечалися хрипавими переливами, невидимі, а присутні. І того листопадового ранку він почув віддалене дзижчання. Він ледаче підняв голову від подушки. Завертів головою. Мухи, подумав Ракша. І в ту мить мухи почали злітатися з усіх сторін. Невидимі, вони, видавалося, залазили у вушні раковини, їхні звуки стрілами пронизували густе від тютюнового диму повітря. Монотонне дзижчання нагадувало Ракші велетенський вулик, повен невидимих комах. Мороз драв шкірою, наче хто відривав шматки шкіри, наче хто білував його, як теля, але живого, а він не міг ані закричати, ані покликати на поміч. І несподівано, коли перед ним з'явився чорний чоловік, що діставав до стелі, Вітька Ракша закричав не своїм гласом: «О Господи!»

Після зустрічі з священиком Ракша став шукати того чоловіка. Він пам'ятав його обличчя, так, начебто знав все життя. Ракша розпитував сусідів, але ті розводили руками, — мовляв, такий довго не мешкає в цьому будинку. Він нипав засцяними вокзалами, трубами, підземними переходами, пустирищами, тусував з панками, хіппі. Шукав ближніх і родичів, але вони говорили, що Івана Білозуба давно немає живого — подався до Німеччини, чи ще кудись, на заробітки, а там можливо всіляке. Інші говорили, щоб він подався до його університету — Білозуб там працює. І Ракша був певен, що натрапив на слід. Він калатався у трамваї за номером п'ятим, але дорогою несподівано засмерділо паленою гумою, і машина зіткнулася з вантажним авто. Шестеро мертвих, десяток покалічених. Ракшу ударною хвилею викинуло через проймище розбитого вагонного вікна, і він з півгодини висів, теліпаючи ногами. Його витягнув запізнілий наряд швидкої допомоги. З червоними стьобаками порізів на обличчі, Ракша попрямував до інституту. Дорогою вирішив завітати до священика. Біля самого храму почув щось недобре. Церква завжди була порожня. До неї заходило кілька старушенцій, ветхих, що, видавалося, сама смерть забула про них. Але оглушлива пустота навалилася на Ракшу. Це йому нагадало креозотний сморід п'ятого трамвая, — він зайшов до храму. Свічки тріщали, коптили чорним димом. Він пройшовся перед іконами, повз лавки, дійшов до амвону. Священик лежав у скривавленій зеленій рясі. Кров проступала на ризі чорними плямами. Руки прибиті велетенськими цвяхами до підлоги. Голова, відокремлена від тулуба, лежала на грудях, там, де великий срібний хрест. І Ракша притьма вийшов, здогадуючись, в чому справа, хто це зробив. Він біг, як одержимий нелюдською силою, він поспішав як міг. А як дістався шостого поверху, тарабанячи у двері, що відчинялися в унісон, лаялися несамовитою лайкою, нічого не говорили про Івана Білозуба. Нарешті втомлений, упрілий Ракша сів на східцях, затиснув голову руками і заплакав. І тоді до нього підступив чолов'яга. В дранті, від якого смерділо сечею, аміаком. А Ракша думав про Генерала. Генерал висів перед ним, як картина Фрагонара,