Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

чотирьох стін до нього ідуть ангели з попівськими обличчями, голоси у них страшні і злі, і він б'ється з ними, вони повертаються і приносять, кладуть до його ніг золото, тут він летить над землею, і люди маленькі, зовсім мурахи, і вони кладуть йому поклони; Іван уважно придивляється, впізнаючи обличчя своїх знайомих та близьких. Несподівано, з нещадною ніжністю він подумав про бабусю, — спав і думав чомусь про неї. Прокинувся з чарівним, ах, прямо чудесним почуттям чогось такого, що чекає на тебе попереду. Сидів у задумі, спостерігаючи, як розпливається серпневий чистий ранок, наче за вікнами стояла вода, врівень хмар. Білосніжний будинок, біла кухня, євроремонт. Мрія білосніжного дня. Як лебідь біла. І він усміхнувся до себе, чи до когось невидимого, що дарував йому цей чудесний, прекрасний сон. Накинув на плечі халат, шовковий і рожевий, але чоловічого крою, з галунами на плечах, драконами на грудях і вогнем смолоскипів на спині. Халат короткий, щоб виглядали ноги, міцні, спортивні ноги, — це подобається жінкам; колись давно він ходив на плавання, займався спортом. Подався до ванної. Ніжився з годину, любуючись зеленими з червоними, під мармур, кахлями. Дзвоник у двері. Як щось на голову сідає. Дзвоник повторився. Цього разу добрався тім'я і глибше. Нашвидко обтираючись рушником, відкрив двері., На порозі зодягнений у чорне, з білим комірцем під горло, чоловічок, йому, Івану, по груди. Месіонер-методист: простягає брошурки. Іван дивиться на маківку його голови, на вікно, на вологі, прибрані двірничихою східці: молодці старушенції, коли їх не пиляють у підвалах чужі мужики, а ще ліпше, коли вони доходять старості, до літнього віку, то у них виходить здорово, — нав'язливі, як серпневі мухи, грушку тицьнуть, стаканчик наливочки, ще якусь хреновину. Методист намагається відкрити рота. Іван випихає його в груди, і той тільки писнув, як в'юн на кризі. Але за годину, зізвонившись з Ольгою, він подибав на порозі пачечку глянсованих часописів, чорну бабтистську Біблію. Одним ударом він піддів цей мотлох на ногу, другою підхопив і з неприхованим задоволенням дивився, як яскраві книжечки летять донизу, в проймище вимитих маршів. Так починався день.

Дівчата, їх кілька відразу, забігли справити нужду: білі трусики, тугенькі задки, шипіння сечі: ну, зарази, зовсім не яку чоловіків; вони перебалакуються, сидячи навшпиньки, вертять білими, у когось навіть засмаглими, срачками, і спокійнісінько собі перемовляються, ото, сучки. Іноді вони пукають, після чого голосно регочуть. Він прискіпливо, нервуючись, спостерігає за ними. Одна тут малює: церкви, недобудований готель, п'ятий трамвай під дощем, синє небо, білих коней з рогом у лобі, короче, брєд. Івану не сидиться, він знову виходить у тіняву алейки. Художниця блимнула на нього велетенськими сірими очима, з ніжною поволокою, з видом людини, котра заглиблена у себе, а то дивись, і у весь світ, і не розбереш. Вона зовсім безцеремонно, некультурно підбігає до Івана, просить цигарку. Іван розтягується білозубою посмішкою, щирою і привітною: не курю, вам не варто, чарівна дівчина, а ось дивись, а ви б не могли портретик, ні, тільки філософські пейзажики, ну, пейзажі. Але порпається в кишені, дістає купюру, простягає дівчині: «Мистецтву треба допомагати…» У неї немає грудей, але кругленький випнутий задавакувато задок. Це зовсім не те: йому снилася бабуся і злі ангели. Він далі гуляє алеєю, спостерігає за дівчатами, за міліціонером, що вологим поглядом поглядає на маршрути п'ятого трамваю. Підходить до кіоску, купує пляшку «Фанти», пакуночок фісташок. І знову прогулюється, попиваючи «Фанту». Повертається до готелю, заходить і сідає в заростях дикого клену, намагається зібратися з думками: дорогою він помітив, що дівчина косує на нього оком. Він сидить в заростях, німий від сіраху, невідомих сподівань: як ця сучка дає, видно ж, дає, падаль, порядку ніякого, колись вони по підвалах, по льохах сиділи, сьорбали свої соплі, а зараз нічого не бояться, наче козирьок з цього габелюки не впаде на голову, або ще щось там, а ця сучка дає, але більше для педофілів, у неї зовсім немає грудей, тільки одна сраця, чого там болить голова, смердить скрізь аміаком.

Дівчина з'являється перед ним, блимаючи посмішкою, поправляє щоку язиком, так, щоб йому видно було: рівні білі зуби, червоний, зігнутий, розігнутий, руркою язик. Вона у світських салонах, напевне, куди іноді потрапляє, перепхнувшись по-швидкому з якимось пещеним до непристойності євнухом, має успіх. Іван показує, щоб вона сідала. Окрім затишку він нічого не бачить, не чує, тріщить фісташками. Вони не перебалакуються. Вона мовчки кладе руку на його матню, виваженим жестом, і він навіть встигає подумати про естетизм. Іван навіть намагається прийняти руку, на її здивування, на її сором, але несподівано передумує і говорить: «Спускай штани… Тільки швидше… Мені ніколи…» — Він боїться не встигнути, але ще куди, де та ціль, він навряд знає, і краще не знав би, так тоскно. Дівчина спускає джинси до колін, розвертається задком, круглим і міцним, обіпершись об дерево, красиво, майже по-кіношному розставляє ноги. Іван підходить, дивиться, дівчина обертає голову, говорить: «Ну… Йди… Я вже готова…» Він піднімає шматок арматури, з усієї сили заганяє їй між ноги. Дівчина ще стоїть; він розуміє, що до неї не відразу доходить. Іван стоїть і чекає, слухаючи, як вітер б'ється роздвоєними верхівками клену. Нарешті вона стогне, протяжно і дико, але надто тихо, і це його найбільше розпалює. Він розвертає її до себе, обличчям, продовжуючи водити арматурою, наче прутнем, туди-сюди. «Ти ніяк не кінчиш, сучко?!» Вона втрачає свідомість. Іван сідає, допиває поволі пляшку «Фанти». Кров швидко набігає у художниці між ногами; джинси, труси, акуратні, модні — темна ганчірка. Івана бридить. Пошукавши чогось гострого, він нарешті знаходить арматурину. Дівчина лежить з відкритими очима. Вона проситься, ледь чутно. Вона белькоче протяжно, без зв'язку. Живуча, вони всі живучі, як кішки. Іван вибиває одне око, потім друге. Слухає з насолодою, як тріскається рогівка, чвиркає рідина і кров. Дівчина не проситься, тому це його бісить, і чим більше лють розбирає його, він починає розуміти, що це не сьогоднішнє його завдання, що він, напевне, зайшов надто далеко. І від відчаю бере до рук залізобетонну плиту і опускає на голову художниці. Один раз, другий, третій раз піднімає. Коли від голови лишається безформне місиво, одна каша, а ноги ще продовжують конвульсійно сіпатися, він нишпорить кишенями, збирає мілкоту, видирає з вух золоті кульчики, бере труп за ноги і волоче до підвалу, з висохлими купами лайна. Жбурляє вниз. Ретельно витирає, наскубавши трави, черевики, шкірянку, і виходить прогулятися Солом'янкою. Голова наливається. Його починає