Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

покою, замкнувся і почав було шукати заспокоєння у сні, але чи зарано ще

було, чи надто був схвильований розмовами на прогулянці з панночкою, тільки влежати не зміг, схопився з місця, узявся за шмат деревини, за ножа і

почав різати дерево. Завжди мав наготоване щось у себе в покої на такі

випадки.

Зараз довбав деревину, ще не знаючи, що то має бути, чого шукає в

цьому суцільному шматкові, що думає ця товща, що вона містить у собі.

Знав тільки, як завжди, що вималюється щось само, щось почне виявлятися, як крізь туман перед світанком обриси краєвиду, і тоді можна буде йти

зазначеним шляхом, тим шляхом, який вказувало йому в собі саме дерево.

Це найліпше відволікало його від думок, від сумнівів і вагань, і він

занурився в роботу, не бачачи часу, не помічаючи, скільки минуло відтоді, коли він узявся за різьбу, і отямився десь вже по півночі, коли заспівали

перші півні.

Дивився на те, що зробив, що виросло зараз із простого шматка

висушеної вільхи, і не йняв тому віри й сам. Ввижалося йому, що то було

справді гарно, а може, не настільки гарно, як саме те, саме воно, те, чого він

марно шукав упродовж чималого вже шматка часу. З-поміж розлогих, лапатих гілок виростала квітка. Квітка папороті, яку він побачив зараз, нині

у цьому шматкові дерева і видобув її звідти. Ні на що не була вона схожа, на

жодну із знаних йому квіток, вона була тільки квіткою папороті, і він

зрозумів, чи відчув, чи почув, що час його настав. Ось воно!

Він узяв квітку і вийшов зі свого покою, ще нічого не маючи на гадці, але

не пішов, як звичайно, на подвір'я, аби усістися на ґанку і дивитися на зорі.

Зараз його вело іншим шляхом, і він скорився тому, що вело його, і пішов

тихенько сходами на другий поверх, підійшов до покою панночки і тихо, без

стуку відчинив двері. Вони не були замкнені зсередини, ніби випадково, а

може, зумисне, але двері легко піддалися його руці, і він скоріш прослизнув, ніж пройшов, тихо в кімнату, і замкнув двері за собою так само нечутно.

Панна Ганя спала. На широкому ліжку, розкинувшись уві сні у

тоненькій нічній сорочині, розкішне волосся її розлетілося по подушках, обличчя під місячним світлом, коли Данило нечутно наблизився до неї, видалося йому напрочуд гарним і спокійним, глибоко-добрим і чистим.

Як квітка папороті.

Він поклав обережно квітку, яку щойно народила його душа, біля

дівчини на ліжку і на мить ще затримався, вдивляючись в її обличчя. Нічого

більше не було в його душі зараз, лише бажання стояти отак і дивитися, як

вона спить, як рівно дихає, як тоненько посміхаються уві сні вряди-годи її

припухлі вуста, як підіймаються

при диханні і опускаються, звільняючись від повітря, груди, стояв гак і

дивився...

Й ураз панночка розплющила очі і побачила його.

В першу мить вона не могла нічого зрозуміти, але не злякалась, а просто

здивувалась, а в наступну мить вже отямилась і нахмурила брови:

— Ти? Тут? Що таке? Ти чого тут?

Отоді Данило зрозумів, що не піде звідси.

Він наблизився до ліжка, не одриваючи від неї погляду, не відводячи

своїх очей від її, і простягнув до неї руки, які вона відштовхнула, захищаючись.

— Ти що? Як ти смієш? Ти що собі замислив?

Але вона говорила пошепки, вона не кричала, не гукала на поміч, боячись

розбудити покоївку, що спала неподалік в іншій кімнаті, боячись зчинити

шум, що означало б для Данила кінець.

І він раптом різко, не вагаючись, відвів її руки в боки і силоміць уклав їх

на ліжко впродовж Ганиного тіла і ліг поруч неї сам, чуючи її опір, що вже

набував дедалі іншого змісту, чуючи її слова, що мали б бути образливими

за всякої іншої хвилини, а зараз, сказані пошепки, та ще отаким тоном, набували іншого значення, і він торкнувся своїми вустами її, і слова

панночки завмерли, розчинились в повітрі, і хоч пручалась вона ще і ще, але

чимраз слабіше, і в якусь мить руки її обхопили його, вже не відштовхуючи, а притягаючи до себе, вуста розкрились, щоб відчути вповні його вуста, і

тіло її радісно розкрилося, щоби прийняти його.

І навіть різкий біль вже не сполошив дівчини, біль, що пронизав на мить

усе її тіло, але в наступну мить приніс незнане й несподіване — розкіш

єднання, щастя віддачі, жіночність, уперше розкриту, щоби до кінця життя

жити нею.

Вищого Данило ніколи не відчував у своєму житті, не сподівався

відчути, не знав, що