Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

ліжка, а повитуха, яку не зачепили, вийняла ще живу дитину.

Борислав запам’ятав їх усіх. Шестеро, з яких п’ятеро вже померли наглою смертю. Залишився один. Красень Ясновид. Утік.

Відтоді ніхто не чіпав Борислава. Село забуло про нього. І він забув про село. Жив дочкою і спогадами про дружину. Важко жив, бо ненавидів Богумир усім серцем. Та не вертався назад. Щось тримало його тут…

А зараз він стояв у відчинених дверях і натужно бухикав. Забравши руку від губ, він побачив кров. В глибині хати почувся доньчин голос, і він миттю витер руку об спід сорочки і зачинив двері.

— Тату, дме холодний вітер! А ви так легенько вдягнуті! — присоромила його донька.

— Чогось душно стало, то й надумав подихати, охолонути.

— Заварю-но я липового цвіту. Щось не подобається мені ваш кашель. Може, покликати якого зільника?

— Чи ти в мене не найкраща зільниця?

Він мав рацію: Русана, позбавлена товариства людей, віднайшла інших друзів — трави, дерева, птахів і звірів. Здавалося, вони самі відкривають їй свої таємниці. Та вилікувати батька не вдавалося, не давався зіллю ні кашель, ні сум, що наче з'їдав його зсередини.

— То мені відомста! — казав батько на її слова і замовкав.

Спроби витягти з нього бодай щось були марні. Вона знала про страшну смерть матері, знала, що батько помстився вбивцям. Але як? Сам він не був сильної статури, не мав хисту до зброї. Ця загадка іноді спливала в її пам'яті, але раз-по-разу тонула в ній нерозгаданою.

Борислав пив духмяну липу, і різь у горлі зникала. Але сум лишався. Він споглядав, як рухається в тінях тонка постать його донечки, і сльози душили його. Сил стримати їх не було, і він заспівав. Тим співом виливав своє горе свічці, ночі, тіням, які застигли, дослухаючись до мови іншого світла, не штучного свічкового, а справжнього, народженого в муках душі:

Нудьга, нудьга, холодна і бридка Вповзла під серце мов змія. Зима, зима, — до краю замела, Неначе сніг лягла на скроні сивина. Вночі я чую спів, Той дивний спів без слів. Стривай, стривай, Хоч трохи зачекай, Співай, співай, співай! Дочка моя, маленьке пташеня, Моє єдине набуття. Минають дні, ти плачеш уві сні, Та як завжди зима поступиться весні. Лише сніги зійдуть Та крильця підростуть! Злітай, злітай, Лети за небокрай! Тікай, тікай, тікай!

Доспівавши, Борислав заснув. Русана підійшла зі свічкою до батька, поцілувала його в чоло, й собі лягла спати.

А на ранок її розбудив батьків голос:

— Тікай, доню! Хутко тікай! Не лишайся тут!

— Що сталося, тату? Що? Чому? — спросоння спитала вона.

— Нема часу на розмови! Швидко одягайся. Я зібрав тобі їжі, трохи грошей, теплий одяг…

— Тату, я нічого не розумію! Чому я маю йти? Ти мене проганяєш?

— Що ти! Донечко моя кохана! Як ти могла таке подумати? — Він спинився і присів на ліжко, міцно обнявши Русану. — Небезпека насувається… страшна небезпека…

Борислав дивився просто дочці у вічі, і та помітила, як у його очах забриніла сльоза. Мов зачарована, споглядала вона ту краплю, як тремтять повіки, як ледве стримуваний дріж пробирає тіло її батька. Він не дав сльозі впасти, рвучко втерши її рукавом:

— Гаразд, я розповім тобі. В нас є трохи часу. Але пообіцяй, що потім зробиш те, що я тобі скажу!

— Тату,