Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

не безмірні — першими здалися Золота і Бось, за ними Рутенія. Найдовше тримався Віт — він уже ледве сидів, його живіт напнувся, як бубон, а рука ще тягнулася по останню смажену курячу ніжку.

Коли трапезу було завершено, Добровін повернувся до друзів і запропонував повернути стільці до вогню і сісти поруч.

Рутенія озирнулась на свою компанію і почала оповідь. Вона не пропустила жодної подробиці, розповідаючи навіть про сновидіння, напади, страх стати дикою відьмою та розмови з Босем. Там, де вона забувала, її доповнював Віт, а подекуди й Бось. Добровін слухав і не переривав. Інколи він перепитував, щоб уточнити деталі. Коли ж Рутенія дійшла до опису Золотиних чарів на крові, відьмак зупинив її.

— Все, що ви розповіли мені, проливає світло на останні події, про які ви навіть і не здогадуєтеся. Тепер багато чого стало на свої місця. — Добровін відкинувся у кріслі назад, і воно тихенько зарипіло.

— То що ж відбувається? — спитала Рутенія.

— Сьогодні не час і не місце, — помовчавши, відповів Добровін. — Я ще у дечому маю переконатися. Знайте лише, що дивні речі трапляються вже кілька тижнів у Суронжі. Дивні і страшні. І я на порозі розкриття дуже моторошних таємниць. Те, що ви знайшли Дзеванну, дуже добре. Вона нам знадобиться, коли пройде посвяту. Ти, Віте, можеш вирушати у Мовчазні Гори шукати свого діда і його знання: вони скоро нам стануть у пригоді. Ти, Рутеніє, зважаючи на втрату пам’яті, маєш повторно пройти навчання. Ти скоро будеш дуже потрібна. Без тебе, Золото, я не зможу навчити Рутенію всьому, що треба, та й в іншому твоя допомога не буде зайва. — Тут Добровін знову замовк, дивлячись у вогонь. — Ти, Босе, маєш якусь таємницю, і, думаю, ти допоможеш нам свого часу.

Вони сиділи так ще довго, поки Рутенія не наважилась запитати:

— Добровіне, я знаю, що згодом ти багато чого розповіси про мене і моє життя. Але дозволь мені почути відповідь саме тут і саме зараз!

— Ти певна, що хочеш того?

— Так, усім серцем, усім розумом, усім своїм єством я хочу знати — ХТО Я?

Дровиняки в каміні потріскували, і по ногах віяло теплом. Добровін відвів погляд від вогню. В його очах той вогонь не просто відбивався, а множився і підсилювався. Він подивився Рутенії просто у вічі. Дивився довго, не кліпаючи. Так само дивилась на нього Рутенія. Вона витримала його погляд, і Добровін повільно, немов карбуючи слова на камені відьминої свідомості, промовив:

— Ти — Божа Донька!

Книга друга
Шлях до сили


1

Гіркий сум огортав серце Борислава не перший рік. Та ніколи ще він не підступав так близько і не стискав душу так сильно. То холод, то жар кидалися навипередки на його тіло, нудьга пускала пагони десь глибоко-глибоко і проростала крізь усе тіло. Хотілося плакати. Він до болю стискав кулаки, все його тіло ставало судомним згустком — і сльози відступали.

Осінній вечір накрив рядном самотню лісову хатину. Запалена свічка коливала темряву по кутках. Бориславу стало душно, і він прожогом вилетів з хати, аби вхопити свіжого повітря. Холодний вітер, змішаний з дощем, вдарив у груди і змусив закашлятися.

Налетіли спогади.

Ще молодим парубком приїхав він до Богумира. Безтями закоханий і ладний на край світу йти за своєю коханою. Край світу виявися на Русі, під Голунем, у Вовковиях. Під боком у Ахрумана. Та володар жив своїм життям, а село — своїм. Вони оселились у самотній хатині в лісі, за селом, може, тому й не злюбили їх сусіди. А може, тому, що були надто не схожі на інших. Надто закохані, надто щасливі, надто незалежні. Пішла дурна слава. Підозри у пристріті, вроках, чорному оці. Їх це лише смішило, адже володар цієї країни сам був відьмаком, чорніше немає куди! Та натовп не розмірковує, не цікавиться доказами — має сліпу ненависть і сліпу силу, яку спрямовує на будь-кого, хто не такий, хто інший!

Це сталося вночі, шістнадцять років тому. У жінки почалися пологи, і повитуха носилася по хаті з гарячою водою та простирадлами.

Вони увійшли в хату, не питаючи дозволу. Схопили під руки Борислава, зв’язали і приставили до горла ножа. Вони не стали чекати народження дитини. Вони мовчки встромили ножа в серце Русани. Вони пішли так само мовчки, як і прийшли.

Побитий, майже безтямний, Борислав доповз до Русаниного