Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— Пообіцяй мені!

— Я обіцяю, — тихо вимовила вона.

І Борислав розповів, як йому було боляче після смерті її матері. Як шукав правди у влади і не знайшов. Чорна пляма тоді оселилася в серці, навіювала чорні думки, розсилала по крові чорну тугу. А потім з’явився Він. Сказав, що допоможе; сказав, що розуміє; сказав, що винні будуть покарані. «Що ти хочеш натомість?» — спитав його Борислав. Той лише засміявся і сказав, що завітає у гості, як прийде час. «Коли ж він прийде?» — спитав знову Борислав, а той знову засміявся: «Ти дізнаєшся про це перший! Але пам’ятай — шляху назад не буде, і якщо я щось захочу, ти мусиш мені те дати! Бо душа твоя з цієї миті належить мені!» Він погодився. Після тієї розмови були знищені всі кривдники, крім одного, який втік. У муках помирали вбивці, кричали страшно і болісно! А Борислав радів! Радів, слухаючи їхні благання, і питав: «Чи не так я благав? Чи не так благала вона?»

Русана не впізнавала батька. Їй було моторошно.

— Та не стало мені від того легше! Не стало! Навпаки, погіршало! Коли той, у чорному, зник, зник і морок у серці… І я побачив, що накоїв…

Вислухавши, Русана обняла батька. За мить Борислав відсторонився:

— Ти почула правду. Тепер ти знаєш…

— Але чому я мушу йти? Я не…

— Насуваються темні часи! Щось страшне суне на нашу домівку! Темна хмара кружляє над нами… Відчуваю, скоро прийде Він забрати борг…

Русана зазирнула батькові у вічі й зрозуміла: сперечатися немає сенсу. На їх дні осіла тверда рішучість. Він так вирішив, і так буде. Он вже й речі зібрані — кинула вона погляд в куток.

— Руто! Останнє замовляння досконале! Ти так вдало поєднала вогонь і воду! Це просто неймовірно! Невже це все на рівні Яви?

Золота від захвату аж пританцьовував. Ще б пак, Рутенії вдалося за місяць навчання сплести замовляння, на яке він колись витратив більше року! Вона усміхалась, розглядаючи кулю, створену наполовину з вогню, наполовину з води. Навколо зібралося ще кілька учнів, які вітали її із успіхом.

— Одразу видно, чия ти донька! — не втримався Золота.

Тієї ночі була страшна хуртовина. Вітер вив, немов голодний вовк. В найтепліших кімнатах мороз пробирав по шкірі. Кожен житель Суронжу намагався забитись у якусь шпарину, розпалити яскравіше вогонь, вкутатись у найтеплішу ковдру. Добровін почав засинати, аж почув страшний гуркіт. Потім стало світло, мов удень. Всі, хто жив у замку, миттю схопилися на ноги. Охорона висипала надвір, а разом з нею і Добровін. Те, що побачили, згодом стало легендою. З неба спустився велетенський стовп світла. Зачаровані, люди заклякли: хто від жаху, хто від захвату. А стовпом повільно пливло донизу немовля. Щойно дитина торкнулась землі, як світло зникло, і громовий голос вимовив: «Наша донька спустилась до вас, люди! Пильнуйте її!» Добровін перший підхопив дитину на руки. Щойно він це зробив, його тіло пронизала судома. А за мить він уже знав, що дівчинку слід назвати Рутенією.

Рутенія втупились у створену кулю, і в очах її потемніло. Куля впала на землю, і розлетілась на дрібні крапельки і вогники. Сама ж Рутенія, затуливши очі руками, побігла геть.

Запала тиша. Зільник кинувся услід за відьмою, але не наздогнав.

Рутенія ж увірвалась до Добровіна:

— Нащо ти відкрив мені правду? Нащо розповів мені?

Відьмак підвів голову, глянув на Рутенію і вказав на крісло навпроти столу. Рутенія сіла.

— Примножуючи пізнання, ми примножуємо біль. Я це добре засвоїв. Мабуть, найкраще за інших. А зараз це розумієш і ти, — сказав відьмак.

— Мені не боляче! Мені страшно від усвідомлення: все, що я роблю, вже наперед кимось і для чогось сплановано. Ще мене лютить, що десь там, на горі, чи ще де, сидить хтось і тягне за мотузки, прив’язані до моїх рук. Хоче — позбавить мене пам’яті, хоче — кине у бій проти Ахрумана, хоче — пробудить у мені сили, а хоче — забере їх! Я нічого не вирішую — вони ведуть мене заздалегідь означеним шляхом до своєї заздалегідь визначеної мети… І я в цій грі — простий пішак! І я проти цього! Я не хочу бути інструментом у чиїхось руках, хай навіть у руках богів!

Добровін встав, підійшов до Рутенії і поклав руки їй на плечі.

— Якось я, домисливши, що не можу керувати