Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

ГРУШЕВСЬКИЙ. Я!... Щоб свідчив за Махна.

ГІТЛЕР. Фюрер може бути лише обвинувачем.

ЛЕНІН(радісно). Так-так, обвинувачем і не менше. Пуляй, товаришу Гітлер, у цього Махна, хохла репаного і засаленого, щоб аж з нього тирса летіла. Нехай знають наших!...

ГІТЛЕР. За знущання Махна над німецькими бюргерами в 1917-му і над німецькими вояками в 1918-му роках ми, тобто Німеччина, зачинили його у 1921 році в найжорстокішу і найнадійнішу тюрму в Берліні. На жаль, цей песиголовець звідти якось умудрився втекти. Та в 1940 році я вже не випустив зі своїх рук його дружину Галину Кузьменко та їхню дочку. Познущався над ними, як того заслужив Махно.

ГРУШЕВСЬКИЙ(робить узагальнення зі сказаного Гітлером). Отже, Махно, вже частково був покараний німцями за гріхи перед ними. Тепер у мене до вас ще одне запитання: "Що скажете про поширення анархізму і махновщини, зокрема, в Західній Європі на цьому, сьогоднішньому етапі?

ГІТЛЕР. Ще раз повторюю: я не свідчу, а лише звинувачую. Не забувайте: я — фюрер!

Раптом входить Диявол. Він чув останні слова свого підопічного.

ДИЯВОЛ(до Гітлера). А це що за фокуси?! Диви, який фюрер знайшовся! Тут можу звинувачувати я і тільки я! Я — фюрер! Ану брись звідси! І щоб до самого ранку купався і висушувався!

Гітлер згорбився і мишею шмигнув з кінозалу.

Присутні втупилися у Всесвітній екран. А там показували таке:

...Махновці святкували свою великомасштабну перемогу над регулярними військами окупантів. Це свято розпочалося з мітингу на Ярмарковому майдані у Гуляйполі. Сюди, здається, прийшов увесь люд з округи. Не було де й кішці протиснутися. Та всі з'явилися такі ошатні: старші чоловіки в розмережених кожушках, шапках-бурках; молодші — в нових пальтах, капелюхах. Більшість з них — з різною зброєю: хто з наганом, хто з шаблею, а хто з черкеським кинджалом, звісно, не для того, щоб затіяти тут якусь бійку, — досить, вже навоювалися за три доби, — а для того, щоб похвалитися один перед одним, мовляв, дивися і запам'ятовуй — я теж махновець. А жінки здебільшого одягайся під запорозьких козачок — та всі дорідні, з товстими сідницями і в міру тонкими таліями. Ну писанки та й годі! Хоч усіх люби гуртом! Серед них Махно випадково побачив свою давню знайому — вчительку Галину Кузьменко. Ту першу ніч, проведену з нею в Дібрівському лісі, він пам'ятає й досі, вірніше, ніколи її не забуде. І, можливо, аби його запальний характер не звів з Тіною, Нестор вже давно розшукав би в вирі революції Галю й запропонував їй себе всього і назавжди. А так... А що "так?" Хіба він Тіні чимось зобов'язаний? Клявся у вірності? Зовсім, ні. Тим більше в останню ніч вони навіть посварилися. Причина сварки надто серйозна і нездоланна — ідеологічна, можна сказати. Тіні подавай щодня церкву, попа, усяких півчих на криласі. А Нестор це ненавидить усім своїм єством. Мало того, він навіть ловить себе на думці, що чомусь боїться і церкви, і попів, гадає, що вони приносять йому і його революції взагалі тільки нещастя. Був випадок, коли Нестор ішов у Гуляйполі вулицею, аж раптом перетнув йому шлях місцевий піп Стефан — увесь у чорному, як крук, що віщує смерть. Думаєте, Нестор пішов далі? Ні, він повернувся назад, гнівно чортихаючись. То хіба за такого ставлення "батька" до "народного опіуму" може бути в Махна щось спільне з Тіною? Звичайно, ні. Дібрівській молільниці треба в чоловіки якогось попика, а не "витязя у тигровій шкурі". А Галина Андріївна — переконана анархістка-комуністка, бойова і смілива дівчина. Вона й на коня сяде, і шаблю підніме на ворога і, як треба, маузер розрядить у будь-кого. Вогонь та й годі! І наче любила його: тоді, у Дібрівському лісі, все шепотіла: "Я кохаю тебе, Несторочку". Ось лише як вона сприйме його зараз, одруженого?... Підійшов, привітався ледь помітним наклоном голови. Зреагувала позитивно, навіть усміхнулася. Виходить, все буде гаразд. Аякже, жінки такі: коли гублять, то їм ще дужче хочеться знайти втрачене... Перекинулися кількома люб'язними словами, і Махно пішов на трибуну. Говорив незвично коротко і цілком про нове: запропонував усім партизанським загонам півдня України об'єднатися, щоб успішно бити гетьманців, білих і червоних, тобто, більшовиків.

— У селянства, як завжди, багато ворогів, — сказав наприкінці Нестор. — Бо кожний хоче на нашій спині в'їхати у свій рай. А ми, взявшись за зброю, не випустимо її доти, аж доки не станемо вільними. Рабство не вічне, а свобода — безсмертна. Вільному — воля, а рабству — смерть!

Весь майдан кричав аж до хрипоти: "Воля! А рабству — смерть! Воля! А рабству — смерть!"...

Коли майдан вщух, Нестор сказав, що до нього прибув від Петлюри делегат, земляк-гуляйпілець Левко Макуха. Він просить слова.

— Дамо йому?

Хвилинне мовчання. Потім хтось гукнув:

— Коли приїхав з добром, то нехай балакає. Послухаємо.

Виступ Левка слухали всі, на подив Махна, спокійно і навіть з певною цікавістю. А Левко почав з душевного, щоб у кожного йокнуло серце:

— Брати і сестри! Рідні мої, земляки-гуляйпільці! Слава про вас, про вашу революційну звитягу лине по всій матінці — Україні...

А далі говорив про Українську Народну Республіку — послідовницю Демократичної Козацької Республіки. Цього часу хтось з натовпу гукнув:

— Левку, ти краще скажи, що зробить ваша республіка з поміщиками й капіталістами?