Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Та нехай сваряться, ми вже звикли, — Оленка була незворушною.

— Ну ось бачите, — у голосі бабусі звучав докір. — Павлушо, — звернулася вона до зятя, — ти зрозумій, Федір Степанович робить свою справу, а ти — свою. Кожен із нас має свої примхи. І це справді може не подобатися іншим. Але давайте не будемо сваритися.

— Містере Третій, — цього разу вона звернулася до робота. — Будьте ласкаві, нам про марсіанську експедицію…

— Тоді вам найкраще підійде сімсот одинадцятий. До вашої уваги…

— Я це базікало колись сокирою підрихтую… — похмуро мовив батько.

— Та ти її хоч у руках тримав? — ущипнула його мама.

І невідомо, у що могло б вилитися це протистояння, якби ІМІСТ-333 не ввімкнув екран.

— Небувала подія в житті нашого суспільства! Людство робить ще один крок! — із пафосом заторохтів коментатор сімсот одинадцятого каналу. Трансляція йшла безпосередньо з Головного Центру Космічних Досліджень.

— Сьогодні о 10.15 за таким-то часом космічний лайнер «Переможець» з екіпажем із двадцяти однієї особи на борту вийшов на задану марсіанську орбіту…

— Ух ти! — не витримав Мишко.

— Ум-мгу… — підтримав батько.

— …після кількох контрольних обертів довкола четвертої планети, — продовжував свій спіч коментатор, — від лайнера відділився модуль і благополучно примарсився у визначеному районі. І тепер, буквально через годину-півтори, одинадцятеро астронавтів вийдуть на поверхню червоної планети… Пробачте, пробачте, — трохи запнувся коментатор, — тут мене виправили: це в модулі знаходиться одинадцять астронавтів, а на марсіанську поверхню ступлять тільки четверо з них…

— Оце так! — у захваті знову вигукнув Мишко.

— Подумаєш, — крутнула носиком Оленка.

— Щось галасливо в нас сьогодні, — раптом пролунав голос дідуся — ніхто й не помітив, як дід вийшов із свого кабінету. — Щось сталося, чи що? — спитав він, спускаючись сходами у вітальню.

— Та все гаразд, Федю, — відгукнулася бабуся. — Михайлик останній іспит склав, один з найкращих у мегаполісі.

— Я й не сумнівався. Як настрій, випускнику?

— Нормальний, — Мишко не відривав погляду від екрану. — Он експедиція на Марсі. Незабаром висаджуватимуться.

— Так, — сумно зітхнув дідусь і зупинився. — Вже й до Марса добралися…

— Навіщо ж так трагічно, Федоре Степановичу? — голос Михайликового тата прозвучав єхидно. — Це досягнення…

— Досягнення?! — не дав зятеві до кінця висловитися дідусь.

— Тату, тільки давай сьогодні без хвилювань, — спробувала запобігти черговій сутичці Мишкова мама, але було вже пізно.

Бабуся лише головою похитала: вона знала — її чоловік уже нікого не чув.

— Досягнення?! — вражено повторив він, потім кашлянув й схвильовано продовжував: — Ти, без п’яти хвилин учений, який немало мандрував і багато чого бачив, називаєш це досягненням?!

Михайликів тато не встиг і рота відкрити, як…

— Я взагалі не розумію цього дикого ажіотажу довкола фізичного переміщення тіла або предмета у просторі! Купа металу продибала, і що можливо — випадково продибала, певну відстань, і тому всі повинні стрибати від щастя? Хто далі плюне? Так виходить?

— Ну, не треба так перебільшувати, — нарешті зміг вставити слово тато. — Такого справді ще не було в історії людства. Імена відважних астронавтів назавжди будуть записані на скрижалях історії…

— На скрижалях історії, — хмикнув дідусь і голосно звернувся до телевідеосистеми: — Містере Третій, зробіть тихіше цю нісенітницю!

І робот, не сперечаючись, підкорився.

— На скрижалях історії… — вже спокійніше говорив Федір Степанович, важко сідаючи на сходинку. — Землю ледь до інфаркту не довели — на Місяць полетіли. Розрили, розкопали нещасний супутник до неможливого. При повному Місяці дивитися на нього просто страшно — суцільні дірки! Слава Богу, що вистачило розуму нове паливо винайти, та ще завалилося щось у них в Океані Бурь, а то б і досі там копирсалися.

— Тату, як ти можеш так говорити про героїв сімнадцятого року?! — дивлячись, як змінився на очах чоловік, обурилася Михайликова мама.

— Герої?! — посміхнувся дід. — Та їх же просто забули на Місяці. Просто невигідно комусь було повертати їх на Землю, от і вигадали катастрофу. А їх просто забули. Навмисно забули.

— Ну, ти, діду, даєш, — здивувався Михайлик. — Таке говорити про справжніх героїв, які заради всього людства йшли в авангарді й загинули під час освоєння космосу?! Ну ти даєш…

— Ви думаєте, що говорите?! — прорвало Мишкового батька. — Та ще при дітях. Яка важка людина твій батько, Марійко, — звернувся він уже до дружини.

— На Місяці… — тим часом трохи м’якше продовжував дідусь, не звертаючи уваги на слова зятя. — Скількох поетів надихнула ця маленька планетка на прекрасні творіння… А тепер — покинута шахта. І все, — у його голосі залунали металеві нотки, — до Марса дісталися. Але ця планета так просто не дасться, — підбив підсумок Федір Степанович, піднімаючись зі сходинки. — Так просто не дасться.

У вітальні стало тихо. Назрівала буря.

— Так, дорогенькі мої, — швиденько вичерпала конфлікт бабуся. — Сьогодні у нас свято — онучок закінчив п’ятий ступінь. І я не дозволю нікому, — вона зробила акцент на цьому слові, кидаючи суворий погляд на чоловіка й зятя, — ні-ко-му псувати це свято. Тим більше, у нас із Марійкою для всіх є особливе частування — наш улюблений торт.

— А я знала, а я знала! — схопилася з крісла й