Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Змії дружно розпанахували посмугованими грудьми хвилі. Пліт то злітав, то падав, але загалом швидко плив у невідомому напрямку. «Це Князь мене врятував. Морські змії Князю служать», — думав із глибокою вдячністю Мишко. Напруження, що сковувало його, відпустило. Він ліг і не зважав на в’юнкі палиці. Просто відпочивав після всього пережитого.

У загальному хорі, сплетеного з шуму моря й подиху ранкового вітру, чулися дзюркотливі звуки. Хлопчик окинув зором своїх рятівниць і зрозумів: то вони співали. Він прислухався до неголосного співу.

— Шкурапея Авреля — наша матінка. Дзьоборила, мудра змія.

Нас дев’ятеро у матінки, із кільчастим малюнком зміївн.

Що старша сестра — то Віталька. Пласкохвоста, підступна змія.

Що Стана, Каліста, Ликерка, Домасенька — то середульші.

Сестриці меткі та швидкі.

Що Фросина, Ізюня, Соля, Явдошечка — то меншенькі.

Гладенькі, лускаті, зубаті, їдкі.

Шкурапея Авреля — наша матінка. Дзьоборила мудра змія…

Під монотонні звуки безконечника хлопчик заснув. Він прокинувся лише тоді, коли зачався день. Крізь ранковий туман прозирали невиразні контури, схожі на маяки. Згодом на обрії вималювалася прибережна смуга піску. Туман розтанув. Маяки виявилися сторожовими баштами. Мишко уважно вивчав берег із жовтими захисними спорудами. Помилки не було: пліт, сплетений із змій, прямував до берега Каркіди.

«Що я скажу кочівникам? — мучився хлопчик. — Як їм поясню, що випустив Вовка, що сам упав у море. Адже Скіл попереджав мене: міцно тримай Вовка за ремінь. А вояки повчали: чоловік головою покладе, але не підведе. О, скіфи мене закатують.»

При згадці про покарання, Мишко страшенно розхвилювався. Він тяжко задумався. Через хвилину з надією поглядав на найбільшу змію. О, він проситиме Шкурапею Аврелю-матінку, щоб до берега не підпливала, а перенесла його у води двадцять першого століття.

Мишко розтулив вуста, щоб озвучити своє бажання — і захлиснувся водою. Підскочив, став на рівні ноги. По тому часто-часто тріпотів густими віями. Чи ба! Він по коліна у воді, всього за кілька метрів від берега.

Рятівного плоту, сплетеного із змій, на хвилях Мишко не бачив. Так, немовбито його ніколи не існувало.

Треба сказати, що за час перебування в Каркіді, Мишко звик до різних див. Атож раптовому зникненню плоту він не надав значення. Відразу забув про нього.

На безлюдному березі на Мишка налетів засапаний Вовк. Тварина звелася на задні ноги й прагла його облизати. Хлопчик відігнав Вовка. По хвильці визвірився на нього:

— Це ти винний у всьому!

— Чому я? — сів у пісок Вовк.

— Бо ти мене у підлий спосіб покинув.

Мишко передихнув і перейшов до погроз:

— Відповідатимеш перед скіфами. Я тобі не заздрю. Так, так, покуштуєш березової каші. Ой, покоштуєш.

Хлопчак відвернувся — вдавав страшенно ображеного. Вовк настовбурчив шерсть на загривку. Виправдовувався:

— Мишо, ти же сам із мене зліз. Пригадай: нами шпурляло, крутило, а потім шваркнуло об стіну. Спочатку я не второпав, що тебе нема. Ну, звичайно, відлетів від Гори. Потім кинувся тебе шукати. Але ти кудись зник. Не розумію: чим я завинив перед тобою?

Мишко різко обернувся. З металевими нотками у голосі цідив крізь зуби:

— Я упав. Хіба не зрозуміло? У мене нема ні крилець, ні реактивного двигуна всередині, як у тебе. Я просто звалився і булькнув у воду.

— О-о-он воно що. А я думав…

– Індик теж думав.

— Який індик?

Мишко тупнув ногою. Кричав, ранячи товариша колючими очима:

— Геть від мене! Не хочу тебе бачити. Так друзі не поступають. Друг — він до кінця друг. На друга можна покластися, як на себе. Друг сам загине, а товаришеві обов’язково допоможе. Ще древні повчали: краще мати справу з поганою змією, ніж із поганим другом. Ось так.

Присоромлений Вовк опустив голову. Вигляд він мав жалюгідний. Довга шерсть скуйовдилася, на носі чорніли дві борозни, прокладені слізьми. Їх обліпили мухи.

Проте Мишко ще не вийшов із ролі сердитого дядька. Суворо запитав:

— Де вояки? Вони вчора проводжали нас із цього місця.

— Сумують, — зронив слово Вовк.

— Що, що, що? — закандзюбив носа Мишко.

— Вояки сумують.

Вовк підвів голову і послав затуманений погляд у морську далечінь.

— Не зрозумів…

— А сколоти все зрозуміли, коли побачили мене. Вигляд мій їм повідав про невдачу. Нас, Мишо, сильно побило коло Гори. Хай та Гора ніколи не вийде з моря.

— Вояки тебе розпитували?

— Сколоти не розуміють вовчої мови. Мовчки знялись і поскакали на конях у місто. Я не хотів бігти за ними. Тебе з моря виглядав.

Вовк із докором скосив очі на хлопчака. Їхні погляди схрестилися. Мишко зразу відвів очі. Його гризло сумління. Зрозумів, що перебрав. Не слід було кричати на Вовка та звинувачувати його самого у всіх бідах.

Мишко повільно рушив берегом. Неспішно витягував ступні з піску (кросівки впали в море). Вовк чухрав позаду.

— Що нам робити? — роздумував уголос Мишко.

— Я голодний, — пожалівся Вовк.

— Я теж хочу їсти, — озвався хлопчик. — Але в місто не піду. Вояки сердиті. Захочуть — і покарають мене. Вони просто обожнюють карати. Тільки що — і тягнуть до вогню. Не піду до них.

— Доведеться мені носити вовчу шкуру до скону, — зітхнув Вовк.

Мишко махнув рукою.

— Не журися. Мадій зачаклував тебе, зробив вовкулакою. Мадій і зніме з тебе чари.

— Нє-а, не зніме. Я знову на череві плазував перед ним. А він відіпхнув мене носаком чобота. Нестямно кричав: «Геть! Не наближайся до мене. Не виконав завдання — здохни у вовчій шкурі».

«М-да. Справи наші кепські», — із прикрістю констатував хлопчик.