Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

образливо волав у кошлате вухо:

— Рухайся! Рухайся, скотиняко. Ну, рухайся же.

— Краще вмерти, ніж терпіти пекельні муки, — стогнав Вовк і не ворушив лапами.

Він про себе попрощався з життям і покірно чекав смерті.

Раптом у ніс шибнув запах горілої шерсті. Хлопчак хапливо розвів ноги. Розширеними зіницями стежив, як із-під черева Вовка (там особливо лютували електричні розряди) вирвався сварливий вогонь.

Присмалений Вовк дико завив. Став, мов кінь, на диби і з силою плигонув уперед.

Атож одним скоком наші герої опинилися у другій хвильовій оболонці — звуковій.

Хвилину-дві тривало затишшя. Волосини, що наелектризувалися, опали. Мишко ліг на вовчу круглу спину і відпочивав після пережитого. Присмалений Вовк ображався на Мишка і мовчки плуганив, ледь-ледь перебираючи лапами. Вовк невтішно думав: «Скоріше б долетіти до тої шапки. Луснула б вона разом із тим, що лежить на мені. Противний малий. Занадто беручкий. Скотинякою мене назвав».

На цьому місці тяжкі роздуми Вовка обірвалися. Мишко випростався. Смикнув за ошийник, штурхнув Вовка ногою і владно велів:

— Уперед! До перемоги!

Вовк завив від образи і несправедливості. Проте швидкості додав.

Серед мертвотної тиші літуни розрізнили тонесенький звук. Звучання набирало сили, зробилося неприємним, а далі й настирливим. У Мишка боліла голова, нили кістки, а найгірше — озвався зуб, який вчора (вдома) хитався. Той звук видався йому до болю знайомий. І він його пригадав. Так дзижчить страхітлива бормашина. Тільки-но пригадав, як відразу заболіли усі двадцять два зуби (решта повипадали). Хлопчик ліг на Вовка і заплакав. По-справжньому заплакав. З протяжним голосінням і рясними сльозами.

Слідом завив Вовк. Він крутив головою і навсібіч стукав зубами. Знемагаючи від пронизливого болю, Вовк скрутився кренделем і з силою випрямився…

Вилетівши зі звукової оболонки вони втрапили в останню і найзлішу — вітрову.

Підхоплені потоками вітру, що гасали кругом Скляної Гори, небесні мандрівники закрутились у центрі страшного буревію. Тут уже ними трясло, кидало вниз і вгору, а ще крутило наче випраною білизною у центрифузі. Під кінець розгойдало й швиргнуло світ за очі. Обоє зі страшенним гуркотом луснулись об Скляну Гори.

Вакханалія дикої стихії. Мишко летить у чорну безодню

Сили остаточно покинули Мишка. Знемагаючи, він випустив ремінь і розвів ноги. Вовк вислизнув із-під нього…

Караюча стихія влаштувала для хлопчака справжню вакханалію. Ось підлетів підступний вітер і бісом навколо нього танцював. Далі підхопив хлопчика і поцурпенив угору.

Мишко невідривно дивився на шапку, до якої наближався, і тремтів від хвилювання. О, нарешті, він зірве шапку! Ось хлопчак потягся однією рукою до дорогої речі, потягся другою. Поторгав її … І раптом усе пропало. Зникла Скляна Гора разом із шапкою та тризубом. Зникли три її навіжених оболонки. Тільки він залишився й висить, ніким не підтриманий і нічим не підпертий. Вкрай здивований, крутив навсібіч головою. Згори до нього співчутливо моргали зорі. Мідна голова нічного владики чомусь тремтіла й сплющила повіки. Внизу чорніла морська безодня. Мишко не встиг по-справжньому злякатися, бо зірвався і падав.

Висота була приголомшливою. Так, поки Мишко падав, то перевернувся у повітрі кілька разів. Від шаленої швидкості волосся шелестіло в нього за вухами, мов суха солома. Пружні струмені повітря в’юнилися й обпікали холодом його оголений живіт. Ноги бідолахи задерлися, а голова пішла донизу і буравила пекуче повітря. Швидкість падіння збільшувалася. Море вже зовсім близько. Воно нагадувало чорне дзеркало, торкнися якого — і розлетиться на друзки.

Хлопчисько несамовито заверещав:

— Кня-я-я-я-зю!

Мить і летючий супермен врізався у чорне дзеркало. Ні, дзеркало не розлетілося на друзки. Просто під вагою тіла прогнулося і швидко зійшлася. Зжерло нашого героя.

Ох-хоо-хо. Хіба не вмовляла, не просила: «Дитинко, не бери силою Гору…». Неслухняний хлопчисько…

Глава дев’ята
Мишко на плоті, що сплетений із десяти морських змій

Мільйони бульбашок підхопили людське дитинча і винесли на поверхню.

Мишко жадібно хапав ротом повітря. Здіймаючи водограй бризок, лупцював воду ногами і руками.

Неподалік гойдався рятівний пліт. Долаючи спротив хвиль, що кружкома розбігалися, пліт підплив до відчайдухи.

Мишко вхопився за крайню пласку палицю й підтягнувся на руках. Раденький, він не надав значення тому, що палиця під його вагою прогнулась, а потім напружилася. (Таку властивість мають живі, мускулисті створіння, а не дерев’яні речі.)

Лежма на спині хлопчик втішався. Ще б пак! Він живий і не поранений. Море спокійне. Сонце не палить, а пліт ритмічно гойдається на хвилях. Мине година-дві — і підпливе до берега.

Під собою Мишко відчув підозріле вовтуження. Рейки під ним немов ожили, бо в’юнилися. Їхні передні кінці самовільно задерлися догори. Ті, на яких він лежав, розкинувши ноги, почали пручатися. У такий спосіб пліт сам себе штовхав уперед.

На живому плоті хлопчик почувався вельми некомфортно. «Хай риби ліпше мене з’їдять, ніж палиці стиснуть і зжеруть разом із нігтями», — приречено думав. Він вирішив непомітно шубовснути в море. Тихо звів руку, звів ногу…

Мить — і крайні посмуговані палиці підстрибнули і перекрили пасажирові шлях до води.

Хлопчик хапливо сів. Безтямно тупив очі на крайні рейки. «Ба, чому піднялися? Наразі пліт нагадував клітку. Ой, леле!».

Від лівого борт відійшла рейка. Вона завернулася до хлопчака, що сидів із роззявленим ротом, і просичала:

— Не крутися! Сиди собі чи лежи, але тихо.

Хлопчик жахнувся.

— Змії?

— Круглий десяток, — зухвало відповіла змія і викинула за межі рота язика.

— Кого, Мишо, хотів бачити в морі? — плавно повела пласку й гостру голову змія від правого борту.

— Нікого, — промимрив ошелешений хлопчик.

— Та невже? — єхидно проспівала найбільша змія, що плила посередині. — А хто нашого Князя гукав, коли сторчака летів у море? Га?

— Гукав, — погодився мандрівник і