Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Він зайшов у воду. Нахилився, знайшов плаский камінець — і швиргонув далеко. Камінець стрибав на розкотистих хвилях. Потім милувався ранковим краєвидом. На обрії майоріли вітрильники. Деякі судна сходили з прямого маршруту і завертали до пристані в Каркіді. Сонячні промені обливали роздуті полотнища вітрильників золотаво-рожевими кольорами. Мишко тужливо вголос подумав: «Хоч кораблі й підпливають, але вони не з майбутнього часу. А значить, мене не заберуть звідси. Не перенесуть у третє тисячоліття».

Йому зробилося страшенно некомфортно у прадавньому світі. Сльози навернулися на очі й великими краплями падали в море. Крап-крап, крап-крап. Він чув, як схлипував Вовк. «Нікому я тут не потрібний. Ніхто мене не любить, — промовляв Мишко. — От залізу в осоку і там помру. А Вовк хай сам вирішує — жити йому чи вмирати.»

Обливаючись слізьми, попрямував до хащ, що росли у дельті широкої повноводої річки. Позаду, за його спиною, щеням заскавулів Вовк. Він обігнав Мишка й без пам’яті тікав. Мишко обернувся. Від несподіванки гикнув і сів у прохолодний пісок.

Понад морем котився двохколісний відкритий візок. Його тягли… два гривастих леви. За візком бігла чорна пантера. Віжками правив красивий юнак у вінку зі смарагдового зела.

Мишко увібрав голову в плечі. Не придумав нічого ліпшого, як удавати мертвого. Однак простягти природно (з такої нагоди) ноги не встиг — візок пригальмував біля нього.

— Привіт, Михайле, — безтурботним голосом озвався юнак у вінку. — Чого закляк? Невже злякався?

Мишко боязко косував на хижаків. Лев, що стояв ближче до нього, розтулив пащеку й ліниво позіхнув. А той, що подалі, байдуже зирив на нього жовтим лихим оком. Чорна пантера тягла до Мишка вусату морду і муркотіла. Мишко помітив у роті кішки ікла — замало по-справжньому, як мертвий, не простяг ноги.

— Хлопчику, розслабся. Мої кицюні ручні. Що ж, коли боїшся, то… Гей, зникніть!

Золотий візок і тварини зникли. Просто розтанули, як вранішній туман. Юнак хитро поглядав на хлопчака. Водночас бавився древком, обвитим ліаною, із золотою шишкою на верхівці.

Мишко значно осмілів.

— Паничу, звідки знаєш моє ім’я? Хто тобі про мене розказав?

— Овва! А у тебе, Мишо, коротка пам’ять. Раніше ми з тобою зустрічалися.

— Невже?

— Так, так. Пригадуй.

Мишко уважно вивчав юнака з-під вигорілих брів. Цей юнак вродливий. Мускулистий, із бронзовою засмагою, стрункий, високий. Хлопчик затримав погляд на віночкові, сплетеному з листя винограду. На комусь подібний віночок він бачив… Наморщив лоба, потер скроні — і радісно скрикнув:

— Вакх! Ти — Вакх! Той, що вчащав до Іїної мами. Ти п’яниця!

Після останньої фрази закусив долішню губу й затамував дихання.

— Не п’яниця, — поправив красень. — Просто випивак. П’ю алкогольні напої розумно. Це смертні не знають міри і впиваються.

— Усе ж я не помилився? Ти той самий — Вакх, — підскакував Мишко.

— Загалом, правильно. Хоча в деталях не зовсім. Ми раніше зустрічалися, а точніше — бачили один одного… Ну, знаєш, де та за яких обставин. Але затям, я великий і могутній бог. (Вакх кожне слово цього речення виділив. Підсилював враження похитуванням вказівного пальця та суворим поглядом.) Відаю виноробством, гульнею й мистецтвом. Люблю тих, хто називає мене Діонісом.

— Ді-о-ніс, — по складах протягнув, майже проспівав Мишко. — Яке красиве ім’я. Воно людське. А от Вакх — мені й тоді, в Ольвії, не подобалося. Так кличуть хіба що собаку. Ді-о-ніс, — ще раз протягнув, неначе смакував пепсі-колу.

Вповні задоволений, бог гульні плескав Мишка по спинці й промовляв:

— Ти мені, малий, теж подобаєшся. Як поживаєш, Мишо? Чи турбують тебе якісь клопоти? Як великий і могутній бог, усі твої клопоти в порох розітру.

— Справді? — розцвів Мишко.

Очі малого враз загорілися. Діоніс йому видався ще вродливішим. Ось кого йому не вистачало — сильного, справжнього бога. Діоніс — бог справжній. Це відразу видно. Його візок тягли не коні, а дикі звірі. І палицею він грається не простою, а зі золотою шишкою на верхівці. Для Діоніса зняти з Скляної Гори залізну шапку однаково, як йому, Мишкові, цвіркнути через губу.

Але Мишко не цвіркнув. Прийняв гордовиту позу: випнув груди, задер облупленого носа. Високим голосом прокричав:

— О, великий і могутній олімпійський боже Діонісе! Я, Михайло, син князя Євстахія, доповідаю тобі про свої мізерні клопоти. Степові пірати грабували скіфські могильники. Старезну шапку Арпоксая вони відкинули, як непотріб. Помічник Ламії Боривітер підхопив шапку і надів на Скляну Гору. Скіфи просять повернути їм шапку. О, великий і могутній олімпійський боже, наперед тобі красно дякую, а ще низенько вклоняюся від імені царської сотні за повернуту шапку.

Мишко церемонно вклонився. Повільно розігнувся. Продовжував стояти з випнутими грудьми і задертим облупленим носом. Водночас не зводив хитрих очей із вродливця. Ось-ось бог весело йому підморгне, чи подасть інший знак. Приміром, поплескає його по спинці й скаже: «Оке’й, Мишо! Буде зроблено». Або, ще краще, плесне в долоні й мовить: «На, Мишо, бери свою шапку».

Пауза затягувалася. Діоніс морщив лоба і чухав золотою шишкою лоба під вінком. Мишко лопотів віями. «Що з богом відбувається? Невже забув про мене. Ой, хоча б не зник. Зникли же тварини, золотий візок…».

Мишко завбачливо смикнув вродливця за руку.

— Ну, як? Допоможеш?

Діоніс різко хитнув головою. Вінок з його голови з’їхав, однак зачепився за ніс. Бог неквапом поправив його золотою шишкою. Журним голосом мовив:

— Розумієш, це не просто.

— Що значить «не просто», — із серцем вигукнув Мишко. — Тільки що хвалився, типу: я великий, я могутній. Для великого бога зняти шапку нічого не варто. Змахни палицею, скажи чарівне слово — і шапка опуститься на мої долоні.

— Та розумієш…

Хлопчак не дав богові говорити. Сердитий, він кричав на Діоніса:

— Нічого не хочу знати. Давай шапку і все. Бо знаєш, я усім розкажу, що ти брехун і