Христина Лукащук - Сусід

якими за час квартирування розжилася. Далі він поїхав швидше на один день, аби привести до ладу квартиру у Львові. Більше я його не бачила. Кілька разів звонила, але він не брав трубки. Згодом автомат відповів, що номер не обслуговується. В квартирі, яку винаймав для нас двох мешкали чужі люди, які про Володьку нічого не знали. Більше розпитувати я побоялась…

Все. Я розповіла їй геть усе. Чи майже усе. Не розповіла, що насправді я не ніяка не монахиня. Язик не повернувся. Та це й не так вже важливо.

Що я відчула? Спустошення. Розраховувала на полегкість, а відчула одне велике спустошення. Можливо, поки тримала історію в собі, поки намагалась про неї не думати, то залишала для себе найменший ілюзію, що не все так однозначно.

Я підвелась і почала збирати посуд. Більше мені нічого додати.

Все решта, що залишилось — може вбити її.

— Будете? — Я тримала її тарілку зі штруделем.

— Дякую, ні. — Винуватими очима дивиться на мене.

— Вдома з’їси.

— Не буде коли. Завтра ранесенько їду в Трускавець, мати взяла путівку. Мене не буде двадцять один день. Відпочинете від мене. — Силувано всміхнулась.

— Еге ж. — Всміхнулась і я їй у відповідь, а мій мозок уже гарячково працював.

Оце так новина! Невже доля обернулась до мене?

В мене двадцять один день аби змінити своє життя. Але це навіть більше, ніж мені потрібно. Стільки часу в мене й так немає. Рома повертається за два тижні.

— Бувайте. — Сусідка.

— Бувай, Оресто.

24

Не знаю чому, але була впевнена, що потрібна Сашкові. Знала про це напевно. Тому аби не гаяти часу заходилась складати речі. Та й справжня господиня от-от повернеться.

Вкотре перебираю весь одяг, в якому ходила останній рік. Господи, не дивно, що мене ніхто не впізнав. Я сама себе заледво впізнавала у відбитку дзеркала, що висіло в коридорі. Востаннє приміряю своє вбранко. Надіюсь воно мені більше не знадобиться.

У великі пластикові смітникові пакети викидаю геть усе, чого більше носити не буду. Довгі до п’ят спідниці, нічні ситцеві сорочки в дрібненькі букетики фіалок, коричневі в клітинку тапочки на тонкій гумовій підошві. Майтки мабуть з часів моєї юності — білі, великі і цупкі.(боялась, аби хто не підгледів, що сушу мереживні). Безформенні чорні та коричневі блюзки, які накупляла на секонді, маючи власне таке розуміння гардеробу монахині.

В окрему тобинку складаю документи, які з моменту знайомства з Володькою ховаю у потаємній кишенці. Серед іншого маю папери на двокімнатну квартиру в спальному районі Львова, якою опікувалась тітка Орися. Вона, як ми й домовлялись, справно здавала помешкання в оренду. Гроші клала на рахунок, на якому вже лежали гроші від Генадія Юрієвича. За моїми скромними підрахунками там мало бути щонайменше тисяч тридцять доларів. Що ж, на перший період вистарчить.

Розібравшись до гола йду до дзеркала. В коридорі легкі сутінки і це мені на руку. Те, що економила гроші і вела скромний спосіб життя також дається взнаки. Форми мої набрали витонченого аскетичного характеру. Не залишається поза увагою усвідомлення того, що кілька додаткових кілограмів підуть мені на користь, придавши їм більш апетитного вигляду.

Хочеться торкнутись до себе. Зробити екскурсію найпотаємнішими стежками, аби переконатись, що все працює, що дихає, пульсує… Стримуюсь. Обіцяю собі, що незабаром віддам його в руки більш вмілому і досвідченішому екскурсоводу.

Йду, залишаючи зеркало можливості споглядати моє тіло. Воно змінилось від тоді, як я в’їхала сюди. Завдяки тому, що чула за стіною, воно почало оживати.

Правду кажучи, мені трохи соромно за себе. Не сподівалась, що так скоро повернеться його чуттєвість і давні бажання насолоди після всього, що відчула, пережила. Аби не роз’ятрювати спогадів, постановила ж сама для себе, що можна жити й без усього цього. Але хіба?

Попри все гірка одягу, який любила, чималенька. Бачу, що потрібно докупити, аби ті чи інші речі з мого скромного гардеробу запрацювали на повну потужність.

Сіре пальто. Можна було б його викинути, аби не вертало в страшні спогади. Якщо ж до нього докупити шовкову хуску, а на лацкан вчепити велику квітку з валяної вовни в тон хустині… Елегантну шкіряну торбу і чоботи на високих підбрах, то… Залишаю. Доведеться брати торбу, яку Володька нехотячи лишив мені, аби допакувала речі. Вона хоч і нагадує його, проте більша і майже нова.

Акуратно складаю на дно взуття. Згори пакую в окремі поліетеленові торбинки одяг. Намагаюсь вкласти так, аби якомога менше пом’яти. Використовую всі шпарки.

Раптом чую, як щось царапнуло тильну сторону долоні. Зойкнула. В тому місці, де зачепила — крапельки крові. Злизавши її язиком, акуратніше пробую долонею в чому ж річ. Пальці нащупують замок. Потаємний. «Точно такий як і в моїй торбинці», — сполохано пульсує думка. І я з пересохлим вмить горлом розсовую замок і запизаю туди руку.

Сховок чималенький. В ньому папери. Вперше, що приходить на думку — гроші. Але коли виймаю, то в руках копа якихось документів. Розчаровано сідаю на підлогу. Кладу їх поряд з торбою. Без особливого інтересу розглядаю знахідку. Це якісь документи з лікарні, нашвидкоруч відксерені, бо — то тут, то там бракує частинок слів з правого боку паперу.

«…я, Цегелко Вікторія Миколаївна, паспорт №… цим документом засвідчую, що, знаходячись при повному розумі і свідомості, відмовляюсь від свого сина в користь Володимира Петровича Зайченка.

Також заявляю, що і в подальшому не буду мати претензій до нього.»

В кінці документу стоїть мій підпис.

Достоту як мій. Але не він.

Холодно.

Озираюсь навколо і усвідомлюю, що нічого не бачу. Кудись раптом поділася моя реальність. Та, в якій досі жила… існувала…

Панічно намагаюсь вибудувати іншу… Нову… Де є місце тим словам з щойно прочитаного паперу, які зруйнували за мить