Христина Лукащук - Сусід

ні до кого… — Сльози готові були зірватись з очей.

Жінка в білому халаті зі шваброю в руках розгублено дивилась на мене. Не могла стримати свій погляд який без її на то волі перебігав то на моє пальто з єдиним защипнутим гудзиком, то на мої голі ноги в мокрих чоботах, а то на ріжок нічної сорочки, яка стерчала з-під рудої спідниці.

— Ходіть за мною. Вас хтось чекає?

— Ні.

Господи! Як добре, що з’явився цей ангел у білому халаті зі шваброю в руах. Тепер мені більше не потрібно ні про щось думати, ані за щось дбати.

— Ви хоч з кимось домовились?

— Ні.

— Вас хтось оглядав? — Мало не кричала жінка, находу щось метикуючи.

— Ні.

— Звідки ви взялися? — З розпачем спитала жінка і звела на мене сиві очі, повні співчуття, що аж вихлюпувало з них.

— З дому…

Звідки я знала що можу говорити а що ні. Ми з Володимиром не встигли про це домовитись.

Жінка-ангел махнула рукою, полишила під стіною швабру і відчинивши якісь двері, жестом запросиа ввійти.

— Роздівайтесь і чекайте. Бритва своя є?

— Нема.

— Знайдем свою. Йду пошукаю чергового лікаря. Надіюсь він ще не пішов додому.

Кімната лякала порожнечою. Ліжко схоже на лавку. Обтягнуте потрісканим дермантином. Темно-зелена виварка, накрита клейонкою в лівому куті приміщення. З протилежного боку від ліжка — стіл. Все в кімнаті пофарбоване олійною фарбою білого окльору. Мазки покладені недбало один коло одного. Де-не-де просвітлюється рідний колір випадкових речей, які з чиєїсь доброї волі стали предметами одного інтер’єру. Таке враження, що той, хто фарбував — на тих меблях виладовував свою злість. Холодно і якось наче вороже.

— Ви ще стоїте?

Від несподівнки я здригнулась.

— Я… Я вже… — Поквапливо почала скидади один за одним свій одяг.

— Перейми є?

— Так.

— З яким періодом?

— Не знаю.

— А, хай з вами доктор морочиться. Благо, він ще тут. Я його попередила про вас. Він чекає на горі. Ви в туалет ходили?

— Так. Ні. — Не знала що саме хоче від мене жінка-ангел.

— По великому ходили?

— Ні. — На очі виступили сльози.

З вдячності, що незнайома жінка заопікувалась мною я готова була зробити для неї геть все, що попросить, але я справді не розуміла про що їй йдеться.

— Ви що? Перший раз зібрались народжувати? — мякше.

— Умгу.

— Тоді йдіть в туалет і спробуйте сходити по великому. Що вийде, то вийде, а вкінці зробимо клізму. Потрібно аби ви зовсім була порожньою.

Ствердно закивала головою. Аби не розчаровувати жінку-ангела я пішла шукати туалет. Коли вернулася, то на столику навпроти ліжка стояло дволітрове горня і клізма.

— Лягати?

— Настояче ще ніхто нікому клізму не робив. — Спробувала вона пожартувати, не всміхнувшись навіть кутиками вуст.

Я лягла.

— Обличчям до стіни.

Обернулась. Час від часу мене всю заціплювало і я не могла ворушитись. Біль спаралізовував мій мозок і я впадала в забуття. Жінка терпляче зачекала заки я розслаблюсь і вправно ввела клізму.

Сергій Романович, так звали лікаря, справді чекав нас на другому поверсі.

— Доброго дня! Звідки то ви до нас така рання прашка? — Після нічної зміни доктору вдавалось залишатись в доброму гуморі.

— З далека. — Стримано відповіла я, заплющивши очі. — Нова хвиля болю знову спаралізувала тіло.

— Добре-добре. Потім побалакаємо. Тепер на крісло. — Скомандував він.

— Так, добре. Води відійшли. Матка розкрита на чотири пальці. Що ж скоро будемо родити. Ви готові? — Спитав з-за моїх ніг, широко розведених в обидві сторони.

— Так. — В той момент я була готова на все.

— З ким ви прийшли?

— Сама.

— Хто підійде до вас?

— Ніхто. — тихо.

Володька й так не встигне.

— Ви що? Вирішили собі зі мною пожартувати? Як вас звати?

— Вікторія.

— Чоловік є?

— Нема.

Отак з розкритими навстіж коліньми мені захотілось раптом розповісти всю правду. Про себе, про Володьку, про гроші, про банк.

— Але ж дитина сама від себе не взялася? — Раптом всміхнувся.

– Є… коханий.

— О! це вже краще. Це вже значно краще. Де він?

— Не знаю.

— Ви телефон його маєте?

— Так.

— Дайте мені його номер. Мені необхідно з ним поговорити.

— Щось сталося, докторе?

— Ні. Не сталося. Але мені потрібно знати, що не станеться. — Він уважно подивився на мене.

За хвилю набравши номер на своєму телефоні який я йому продиктувала, вийшов з кабінету.

… Господи! Як здається давно це було, а пройшов всього лише неповний рік з того дня, коли я народила сина.

Ореста сиділа, перетворившись на увагу. В її великих на пів обличчя очах можна було побачити геть усе, про що я розповідала. Весь мій страх, весь біль зміщувалися в її очах, витіснивши її власні страхи.

— Я, мабуть, вас втомила своєю розповіддю.

— Ні-ні. — Самими устами, бо в роті дівчини пересохло.

Аякже. Кому б не пересохло.

— Наступного дня зранку Сергій Романович сказав, що дитина померла. Що прийде медсестра і покаже як перевязати груди.

— А Володимир?

— Забрав мене з пологового будинку, допоміг зпакувати речі. Йому навіть довелося віддати свою торбу з якою приїхав, бо мені ніяк не хотілося розпрощатися з книжками і ще деякими милими речима,