Камілла Лекберг - Крижана принцеса

оглянула спальню Алекс і Генріка, бо попередній її візит раптово перервав незнайомець. Проте вона нічого незвичайного не побачила. Її досі сильно мучило відчуття, наче чогось бракує, а найбільше дратувало те, що вона не могла зрозуміти, чого саме. Еріка вирішила розповісти про це Патрикові, і його це так само розчарувало. Вона втішалася тим, як його збентежила розповідь про того відвідувача й те, як їй довелося заховатися в шафу.

Патрик важко зітхнув і сів на краєчку величезного ліжка. Він хотів допомогти їй згадати, чого саме бракувало в кімнаті.

— Це було щось маленьке чи велике?

— Я не пам’ятаю, Патрику, імовірно, щось маленьке, інакше я б помітила, чи не так? Якби бракувало ліжка, наприклад, то тоді я б точно звернула на це увагу.

Вона всміхнулася й сіла біля нього.

— Де саме в кімнаті воно розташовувалося? Біля дверей? За ліжком? На шафі?

Патрик крутив у руці маленький шкіряний клаптик, який знайшов на нічному столику Алекс. Це було схоже на якусь клубну емблему із випаленим написом «Д. Т. М. 1976», який був накреслений дитячим почерком. Коли він повернув її, то побачив якісь незрозумілі плями, схожі на стару засохлу кров. Йому стало цікаво, звідки це взялося в Алекс.

— Я не знаю, що це, Патрику. Якби я знала, то не сиділа б тут і не чухала потилиці.

Вона потай подивилася на його профіль. Патрик мав неймовірно довгі темні вії й бездоганну щетину, яка відросла й була досить довгою, щоб можна було відчути її шкірою, але досить короткою, аби неприємно колотися. Еріка задумалася, які відчуття мала б вона.

— Що трапилося? У мене щось на обличчі?

Патрик доторкнувся до губ. Еріка раптом відвела погляд, аби він не помітив, як вона його розглядає.

— Нічого. Лише крихта. Але ти її вже витер.

На мить запала тиша.

— Ну, що скажеш? Нам тут уже немає чого робити, чи не так? — нарешті промовила Еріка.

— Схоже на те. Але ти зателефонуй мені, якщо раптом згадаєш. Якщо для когось було важливо зайти до будинку й узяти цю річ, то це має значення для розслідування.

Вони зачинили за собою двері, і Еріка знову поклала ключ на місце.

— Тебе підвезти додому?

— Ні, дякую, Патрику. Я залюбки прогуляюся.

— Добре, тоді побачимося завтра ввечері.

Патрик переминався з ноги на ногу й знову почувався незграбним підлітком.

— Авжеж, чекаю на тебе о восьмій. Приходь голодним.

— Я постараюся. Але нічого не можу обіцяти. Зараз у мене таке відчуття, що я ніколи не зможу зголодніти, — засміявся Патрик і кивнув у бік будинку Даґмар Петрен, що був навпроти.

Еріка всміхнулася й помахала Патрикові, коли він від’їжджав на своєму «вольво». Очікування завтрашнього вечора не покидало її думок і змішувалося з невпевненістю, тривогою та страхом.

Вона попрямувала додому й не встигла пройти й кількох метрів, як раптом зупинилася. Несподівано їй спала на думку одна ідея, яку треба було негайно втілити. Рішучими кроками Еріка знову попростувала до будинку Алекс, дістала ключ під килимком і зайшла в дім, обтрусивши спочатку сніг із взуття.

Що робитиме жінка, чекаючи на чоловіка, який ніколи не приходив на романтичну вечерю? Звісно ж, вона йому зателефонує! Еріка молилася, що б у Алекс був сучасний телефон, а не стара модна «кобра». Їй пощастило. На стіні в кухні висів новий «Доро». Її руки тремтіли, поки вона натискала на кнопку, аби побачити останні виклики. Еріка тримала кулачки за те, щоб ніхто не користувався телефоном після смерті Алекс.

Почулися сигнали. Після семи гудків Еріка вже хотіла кидати слухавку, однак їй відповіли. Вона слухала повідомлення, поки не почувся сигнал, який сповіщав, що розмову закінчено. Обличчя Еріки взялося крейдою, і вона повільно поклала слухавку. Вона розуміла, як усе складається в одну картинку. Раптом вона пригадала, що саме зникло зі спальні.

Комісар Мельберґ кипів від гніву. Він метався кабінетом, немов навіжений, і всі працівники поліцейської дільниці в Танумсгеде воліли заховатися під столами. Однак дорослі люди такого не робили, а тому цілий день змушені були страждати від лайливих слів і гострих образ. Анніці дісталося найбільше від усіх, і, попри те, що вона вже звикла до вибриків Мельберґа за місяці роботи під його керівництвом, уперше з її очей покотилися сльози. О четвертій вона вже не витримала. Анніка пішла з роботи й купила в «Консумі» велике морозиво. Прийшовши додому, вона ввімкнула телепрограму «Гламур» і розплакалася. День видався не найкращим у її житті.

Мельберґа скажено розлютило те, що він змушений був відпустити Андерса Нільссона із в’язниці. Він кожною кісткою тіла відчував, що вбивцею Александри Війкнер був Андерс, і якби зміг ще мить побути з ним наодинці, то точно вибив би з нього правду. Натомість йому довелося відпустити Андерса через одного клятого свідка, який начебто бачив, як Андерс прийшов додому прямо перед початком «Інших світів» на ТБ. Отже, він перебував у своїй квартирі о сьомій, а Алекс розмовляла з Бірґіт о 18 : 45. Це кепсько.

А потім іще й молодий поліцейський Патрик Гедстрем, який намагався вбити йому в голову, що жінку вбив не Андерс Нільссон. За багато років роботи в поліції Мельберґ переконався, що зазвичай усе є саме так, як воно здається на перший погляд. Жодних прихованих мотивів, жодних складних змов. Справа в самих покидьках, які роблять життя небезпечним для чесних громадян. Знайдеш покидьків — знайдеш і вбивцю. Ось таким був девіз комісара.

Він зателефонував Патрикові Гедстрему.

— Де ти в біса? — Жодної ввічливості. — Сидиш десь і в носі колупаєшся? А ми тут працюємо. Понаднормово. Я не впевнений, що тобі знайоме таке поняття. Що ж, я можу зробити так, що ти ніколи й не дізнаєшся, що воно означає. Принаймні в нашій дільниці так точно.

Мельберґові трохи полегшало, коли він висварився на цього жовторотого невдаху. За ними треба неабияк стежити, а то ці молоді півники не знають, що роблять.

— Я хочу, щоб ти поїхав і поговорив зі свідком, яка бачила Андерса Нільссона вдома в день убивства Александри Війкнер. Натисни на неї якомога краще й подивися, як воно насправді. Так, чорт його бери, зараз!

Він кинув слухавку й втішався тими обставинами, які дали йому змогу опинитися на такій посаді, де він міг доручати іншим виконувати кляту марудну роботу. Раптом життя здалося світлим і яскравим. Мельберґ відкинувся на стільчику, потягнувся