Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

А більш усього старі баби й молоді молодиці з дівчатками купились коло кобзарів, які співали про кримську неволю та турецьку каторгу. Один співав, як у темній темниці, у землі бусурменській бідні невільники тридцять і три роки пробували, сонця праведного у вічі не видали, і як дівка-бранка Маруся попівна Богуславка, що задля розкоші турецької, задля лакомства проклятого потурчилась-побусурменилась, - як та Маруся Богуславка бідним невільникам у їх темній темниці про святий Великдень нагадала… Другий співав про трьох братів, що із города із Азова, із тяжкої неволі утікали:

Ой то не пили пилили, не тумани уставали,

Ой то три брати із неволі утікали:

Два кінних, третій - піший-пішанина…

Як менший брат, той «піший-пішанина» за ними поспішає, ніжки свої босі об біле каміння, об сухе коріння побиває, плаче-ридає… Як старші брати його покидають, прикмети йому по дорозі зоставляють - свою одежу на шматочки розривають і услід по собі розкидають, щоб менший брат через ті прикмети дорогу пізнавав і до городів християнських, на рідну Вкраїну прямував…

- Ох, чула ж я про се, сестрице, чула! Бодай ніколи не чути! - плакала одна молодичка, рукавом сльози втираючи. - І не побила їх лиха година, тих братів старших! Іродові!

- Як се так, голубонько, за що? - питала її друга молодичка.

- Та як же ж, сестрице, вони, старші, були на конях… Чом би їм, проклятущим, не посадити до себе, хоч за собою, або між собою, меншого? - не переставала перша втирати сльози.

- А може, серце, важко було - коні дуже були потомлені.

- А йому не важко було, як він, бідний, зовсім пристав, а тут набігли вовки-сіроманці, бідного невільника на шматки розірвали і біле тіло козацьке по тернах та по байраках жваковали…

- Ох, матінко! Я ж і не знала сього! О Господи, Господи! Якого скрізь горя!

А тимчасом найбільша купа дівчат і хлопців купилась коло якогось маленького сліпого дідуся, котрий наладжував свою кобзу та інколи тренькав і ніби про себе промовляв:

Ой взяв козак за жіночку

Високую могилочку, зеленую долиночку…

- Оцей, дівоньки, старець Хома з Мерехви усе співає про запорожців, та так гарно, що Господи! - говорила одна дівчина.

- Та я ж чула, як він співав і про старого Хмеля, і про козака Голоту; таке чудне! - говорила друга.

А той старець Хома, покинувши і «могилочку», і «долиночку», почав лагодити щось інше:

Ой пішли, пішли славні запорожці та не пішки - дубами,

А як оглянуться до славної Січі, то вмиються сльозами…

- Овва! Се погана, старче! - озвався якийсь хлоп’яга. - Запорожцям сором плакати - вони не жіночого роду-кодла.

- Ет, який лобур! Щоб він луснув! Не жіночого кодла, тьфу! - розсердились деякі дівчата.

Але хлопець і не скривився на те.

- От би краще про Сірка заспівав, - сказав він. - Заспівай лишень, старче Хомо, а ми послухаємо.

Як пом’янув він Сірка, то одна гарна й засмучена чогось молодичка аж з лиця змінилась. Вона була не одна, а мабуть з батьком і з матір’ю, бо вони говорили до неї то «доню», то «дочко». Одягнена вона була не так, як усі молодиці й дівчата на прощі, а як городянка, тільки у все чорне, мов черничка. І тихенько щось перехрестилась, глянувши на кобзаря. То й ті, що були з нею, - старий, видко заможний, чоловік і старенька жіночка, почувши про Сірка, ніби чогось злякалися.

Тимчасом кобзар налагодив свою кобзу, вдарив жваво по струнах, кашлянув і голосно заспівав:

Ой як крикне старий орел, що під хмари в’ється,

Гей загуло Запорожжя та до Сірка пнеться.

Ой не вітер в полі грає, не орел літає,

Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє…

- О-ох! - щось ніби застогнало.

- Се якась хвора, причинна, кажуть, - тихо промовила та дівчина, що розсердилась на хлопця. - Чи черничка, чи що…

- Її, - люди казали, - привезли до печерських угодників відчитувати від уроків.

- Бідна! А мабуть заможного роду.

А кобзар, перебираючи струни, трохи згодом знов почав:

Іван Сірко перед стягом раду оглядає,

Козаченьків привітає, стиха промовляє:

«Гей, молодці-запорожці, татарва лякає!

Не дрімайте, товариші, бо в руки злапає.

Збирайтеся до купоньки та сідлайте коні,

Тії коні воронії, що ждуть на припоні!…»

Та, що здавалась черничкою, так і їла очима кобзаря. Бліді губи її якось-то жалібно складались: от-от заголосить…

- Заспокойся, доненько, заспокойся, - тихо промовляла до неї мабуть мати. - Бачиш, який він, той Іван: Україну оберігає, святих церков стереже, задля Бога і для своєї душі невсипуче працює… До його і царі, й королі, і хани, й султани… Заспокойся ж, дитино моя!

- Ох, мамо, мамо! Якби ж я одна… А то діти маленькі, мов вони сирітки!

А струни як загудуть, як зарокочуть… І сам старий кобзар згорда підіймає сиву голову і ніби свариться до кого і видом, і голосом…

А хлопці і дівчата так і прикипіли на місці - дихати не сміють…

А старий рокоче голосом і струнами:

Загуділо Запорожжя, як те Чорне море, -

Понеслися козаченьки облавою в поле.

Ой як свисне Іван Сірко на конику сивім,

То спинились запорожці, як сонечко сіло.

Ой як крикне старий орел, на шпиль-гору сівши,

Заступились запорожці, коней погубивши.

«Ой батьку наш, отамане, що маєм робити?

Без коней ми наче орли, цю в степу підбиті!»

Ой як крикне наш отаман та до козаченьків:

«Не журіться, запорожці, друзі молоденькі!

Ой годі ж вам турбуватись, годі, пани-брати!

А беріте в руки списи, рушайте гармати!»

То ж не вітер в полі грає, не орел витає,

Ото ж Сірко з товариством по степу літає…

- Ги-ги-ги! Ги-ги-ги! - як щось загигикає, як зарегоче!

- Мати Божа! Та се ж та черничка! Се причинна! Ох, як її підкидає нечистий, як корчить, голубоньки!

- Ой, матінко ж моя! Біжімо! Ох, лишенько! - закричали, заверещали дівчата і як кози від вовка кинулись урозтіч.

А та, що здавалась черничкою, билась на землі і не своїм голосом викликала то регочучись, то гигикаючи:

- Він кинув мене, кинув! Ги-ги-ги! Ги-ги-ги! Кинув і малі діти! Нащо ж він тільки літає до мене! Ги-ги-ги! Ги-ги-ги!

Тут її мерщій прикрили рядном і вона