Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

низько-низько понуривши безталанну голову. На Дніпро він і не дивиться, бо тяжко-тяжко на нього дивитись. Де вже не тяжко! Хіба не бачать його пересохлі очі, хто пливе Дніпром?.. Пливуть його козаки, його військо: хто дивиться мертвими скляними очима на небо, буцімто його докоряючи: за що! Хто пливе ниць, розкинувши руки, а з декотрих стирчать стріли, мов величезні веретена; на інших вже сидять орли й круки, зазираючи у мертві козацькі очі…

Спека палить Юрасеве пересохле горло й перегорілу душу… Хоч би крапельку водиці - душу промочити!.. А під боком Дніпро, вода, ціле море води!

З силою розпуки пускає він коня до води, щоб йому й самому напитись, і сходить з сідла. Але тільки він і його кінь прихиляються до води, як заразом і відскакують… Вода була уся червона від крові. Тетеря подав Юрасеві невеличкий скляний боклажок.

- Випий вина трохи, пане гетьмане, - ласкаво сказав він, - підкріпись!

Юрась раптом припав до боклажка пересмаглими губами.

- Спасибі, пане Тетере, - сказав він, подаючи назад боклажок. - Я вже не гетьман… Я вже утеряв і військо, і гетьманство… Бери мої клейноди - ти достойніш мене… Я передаю тобі булаву і бунчук… А я… - Він заплакав. - Бог не судив мені батьківської долі… Я удаляюсь в монастир; там заховаю мій сором і моє безталання..:

Вже трохи смерклось. Через Дніпро пливла козацька дев’ятивесельна чайка, прямуючи до Черкас. То перебиравсь на той бік козацької ріки Юрась з Тетерею і деякими з своїх полковників і сотників. У другій чайці пливли за ними слуги з кіньми.

Юрась сидів, закриваючи лице руками.

Мертві тіла козацькі попадались на воді так часто, що приходилось відпихатися від них багром і веслами.

IX

У славному городі у Києві велике свято - Спас. З усієї України, і правобічної, і лівобічної, як ото кажуть, «злетілися дітки не єдиної матки» у сей святий город: зійшлися люди на прощу не тільки з України лівого і правого боку, але й з далекої холодної Московщини; бо Київ, як і стоїть світ, був і буде «матір’ю городів руських» від Львова і Почаєва аж до великої Стіни Китайської і Тихого океану. А скільки горя й сліз нанесли з собою до Спаса милостивого ті «діти не єдиної матки», стільки сліз, що якби зібрати їх до купи, то вийшло 6 з них велике-велике озеро… Бо щороку, щодня, щогодини, щохвилини лились ті сльози людські від Львова і Почаєва аж до Великої Стіни Китайської і до Тихого океану.

А як же було й не литись їм!.. Займуть татари, мов череду, цілий затон дівчат, дітей і других полоняників, заженуть їх у Крим; і от, скільки того плачу у Криму у тих бранок і бранців по батьках та матерях та по своєму рідному краєві і скільки того плачу на Україні у батьків і матерів по тих дітях, що плакали у далекій неволі!.. Від самих Жовтих Вод б’ється Україна то з ляхами і татарами, то сама з собою - лівобічна з правобічною, і покладають у полі свої козацькі голови сини-соколи України, і знов по всій Україні плачу-плачу того стільки, що й не сказати!.. А Московщина? Хіба мало сліз і вона пролила за часи Никона-патріарха, Аввакума, Степана Разіна? І вона щороку билась то з ляхами, то з татарами, то - горенько наше! - з нами, Українцями… І у Московщині лились ріки сліз і крові, і московські очі, як і очі українські, плакали та на свою гірку долю нарікали…

Куди ж було людям нести ті сльози? У Київ, до Спаса милостивого, до печерських угодників.

От і зійшлися «діти не єдиної матки» до Спаса, у Печерське. Отже ж вони й нанесли у святу обитель стільки горя й сліз, що їх же годі чоловікові й виповісти.

А з горем і слізьми нанесли вони й того, що закон велів. На Спаса закон велить святити новий мед і яблука. І от нанесли люди у Печерське цілий ярмарок мисочок та ночовок з медом і яблуками, а самі - як бджоли гудуть. Там же ж, поміж людьми, де-не-де сидять на землі старці та сліпі кобзарі з поводатарями та жалібно-жалібно виграваючи на кобзах та бандурах співають - хто про «Лазаря», хто про «Олексія Божого чоловіка», а хто про «Правду і щиру неправду».

Он саме на сонці сидить сліпенький дідусь з хлопчиком-поводатарем і, скриплячи на своїй «лірі» і мов плачучи голосом, стиха словами промовляє;

Уже тепер правда-правда помирає,

А щира неправда весь світ пожирає.

Уже тепер правда-правда вже померла,

А щира неправда увесь світ зажерла!

Він співає, а сліпі очі його дивляться прямо на сонце і не моргнуть. Дивляться! Де вже сліпому дивитися!.. Він і тому радий, що святе сонечко само дивиться у його невидючі очі… І він не бачить, як, слухаючи його, якісь жіночки и дівчатка плачуть-плачуть… А він все скрипить своїми струнами й голосом про те, як люди плачуть по своїй «матері-правді»:

Плачуть вони ж, плачуть, не можуть пробути -

Рідної матері своєї забути.

Орлице-мати! Де ж нам тебе взяти?

Тебе ні купити, ані заслужити,

Весь світ ісходити - правди не зіскати…

Може ті жіночки й дівчатка плачуть о своїх братах або о батьках, що то потонули у. Дніпрі через Юрасеву прокляту долю, або помандрували у Запорожжя до Сірка, і давно нема про них ніякої чутки; а старець все рве їм душу своєю «правдою», котру «щира неправда зажерла» і вона заховалась у Бога на небі:

Хотя б то ми мали янгольськії крила,

То б ми полетіли до тебе, увиділи:

Бо вже конець віку приблизився,

Хоч рідного брата тепер стережися…

Там, коло самих воріт Печерських, рипів укупі з лірою другий старечий голос. Тільки він не плакав, як той, що співав про «щиру неправду», але побожно прославляв правду божественну - чудо Почаївської Богородиці: як турки проклятущі святу Почаївську Лавру наглістю добували, з гармат у святу обитель стріляли і як отець Залізо святість свою доказав - Богородицю ублагав: як проклятущі турки з мушкетів у Лавру стріляли, а Богородиця на мурах Лаври стояла, турецькі кулі на себе приймала і назад їх проклятущим туркам вертала.

А старі й молоді прочани, слухаючи про таке чудо Богородиці, побожно хрестились і серцем раділи, що ще не вся свята правда покинула землю і що «щира