Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

над полем. З того боку Дніпра, широко розпростерши сажневі крила, зі зловісним клекотом неслись білошиї беркути. Стогін недобитих рвав душу. Посиротілі коні, шукаючи своїх вбитих господарів, жалібно іржали, мов маленькі жереб’ятка, що утеряли матку.

А Юрась стояв на могилі, мов причарований… Він забув ту чарівну і проклятущу ніч, коли він пізнав, що таке кохання і що він - не чоловік!..

«Ні, тепер я більший ніж чоловік! Я - victor, я - possidens… Нехай би тепер вона подивилась на мене…» - Се так співало щось у його в серці.

- О, не одна тепер московка заплаче по своєму москалеві, - тихо сказав один сурмач другому.

- Та и не одна Полька й не одна козачка гірко плакатимуть, - додав другий.

Коли чують - щось загриміло позаду Москви, Передні й задні лави їх мов вітром віднесло в обидва боки, і чисте стало московське поле: покривали його тільки мертві люди й коні та недобитки…

І в той мент гримнуло щось таке страшне, що, здавалось, земля потряслась або репнула… Коли ще і ще загриміло, і хмари білого диму вкрили і землю, і небо…

Се Ромодановський ізригнув смерть із сотні московських гармат. Кулі рвали землю, картеч пищала й вищала, - і козацькі Юрасеві ряди, його жовніри й піхота падали на землю, як снопи, цілими валками.

Булава мало не випала з рук Юрася…

- Господи! Свята Покрово!

Тетеря прожогом помчав з могили. Він заздалегідь махав своїм турецьким запоясником, кричачи в весь голос, щоб ближні полки, чигиринський і другі, з котрих цілими вулицями клали замертво московські кулі, вклонились поза вали табору, де засів за гарматами німецький Юрасів полк. Могила, на котрій стояв молодий гетьман за своїм правим крилом, була ніби прикрита полками корсунським і білоцерковським; і Юрась стрілою полетів до них, а за ним хорунжий з військовою хоругвою і сурмачі. Але пізно вже було: усе його військо подалось назад.

В Юрасеві разом прокинувся батьків дух.

- Вище, вище світи моєю хоругвою! - кричав він до хорунжого. - Вище, щоб знали й бачили, де я і щоб, як бджоли до матки, злітались до мене мої козаки… Я сам поведу їх: се будуть мої Жовті Води!

- Панове козаки! - тим часом кричали полковники і сотники. - Крийтесь за лісом від картечі.

- Дайте місце і нашим гарматам! Нехай і вони заговорять!

- Розступіться, панове, направо і наліво! Розступіться!

Хвилина - і білий дим з Юрасевих гармат обгорнув і вал, і увесь табір. Кулі цілими вулицями пронизали московські густі ряди.

Юрась з булавою в одній руці і шаблею у другій мчався прямо на московські лави, кричачи не своїм голосом:

- За мною, моя Україно! А не то… нехай моя голова гине… Я полину на той світ до батька і скажу, що нема вже на сім світі нашої України!

Ближні козаки рвонулись за ним. Васюта Макогін упередив усіх.

- Панове молодці! Захистимо нашими головами нашого гетьмана і нашу неньку Україну! - кричав він, не вважаючи на те, що із рани його на щоці густо капала кров, красячи його довгого сивого вуса.

Та ба! Пізно прокинувся у сина Богдана Хмельницького великий дух батька. Одна частка Юрасевого війська стіною обгорнула свого гетьмана і Тетерю, захистилась трохи лісом і вистроїлась до бою. Другі ж полки, чуючи смерть за стіною, мимо свого табору кинулись до Дніпра. Дарма надія! Московські копійники й рейтари укупі з Сомковими козаками неслись за ними по п’ятах, а роздратована козацькими натисками, а гірш усього боєм з окопів піхота невдержимо, незупинно лізла на самі окопи, рукопаш билась на самих гарматах з пушкарями і загатила собою увесь табір. Гармати замовкли. Юрасеві «німці» збились у купу поміж возами, за одного вбитого товариша клали на смерть по п’ять, по десять москалів, не даючи їм ні на п’ядень своєї землі, - і всі до одного полягали там, тільки б не знати московського полону, котрого вони боялись гірш, ніж кримського й турецького… холодна Сибір!.. Табір аж курився від гарячої крові людської. А що там було, за табором, на тому березі, де ще ніччю й сим ранком сидів Юрась, то споминаючи чарівничу весняну ніч з Галею коло ставка під калиною, то проклинаючи свою гірку долю, що там діялось?

«Ті всі п’ять полків козацьких, - доносив Ромодановський, - і всі лави польських жовнірів за Божою волею і твоїм, великий государю, твого царського пресвітлого величества щастям, за моїм же, холопа і раба твого Гришка Ромодановського невсипучим оком, були відперті до Дніпра і своїми тілами загатили його так, що води тієї ріки виступили із своїх берегів…»

А сучасник тієї події «Самовидець» в літописі своєму пише, що тіла загнаних у воду «так Дніпро наповнили, що за людом мало й води знати було…»

Але ж така лиха година та нещаслива, на їх безголів’я, і на цьому не скінчилась. Мов зла сарана налетіли задонські Комлики із своїм ханом Дундуком і цілим дощем стріл почали обсипати бідних вояків. Стріли наче величезні веретена з пір’ям на кінцях стирчали із війська Юрасевого. Коні теж бились у воді і, потопаючи самі, топили і бідне козацтво.

- Новий фараон погибає і його фараонське воїнство… Коня і всадника вверже в море… Ох, Юрасю, Юрасю!

І вода у Дніпрі зачервоніла козацькою крівцею.

«І так там, - пише «Самовидець», - загибло війська з руки Хмельницького, так козаків, як і ляхів - тисяч більше двадцяти, що аж від смороду трупів до Дніпра трудно було приступити, а інших трупів аж на Запорожжя позаносило…»

А де ж той, котрого щербата доля і безталання занапастили не двадцять тисяч самого дорогого, що мала Україна, її квіти-діти, а саму Україну:

Край щасливий, край веселий, та й занапастили…

Он де він… Вже над вечір іде він берегом Дніпра. За ним - невеличка купка козаків і Тетеря. Вже недалечко, по тім боці, Черкаси. Юрась дивиться так, як тільки може дивитись бідна-бідна людина, лихом прибита та ще й на лихо недобита… Хай би краще добита була!.. І без того бліде лице його мов сірим попелом припало. Перетомлений кінь ледве-ледве посуває тоненькими ніжками, понуривши голову, а з очей його тихо-тихо ринуть сльози. А в самого Юрася й сліз нема, а може вже й не стало. Очі йому сухі-сухі, аж пересохли, як пересохли й губи, почорніли, мов земля. Іде він,