Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Тоді батько й мати підхопили ЇЇ під руки і, мов п’яну, повели до одного святого печерського старця у келію.

- Ох, бідна ж вона, нещасна молодиця! - жалібно хитала головою, показуючи на «причинну», якась стара баба. - Скільки вже років страждає, бідна!

- Хіба ж ви її, бабусенько, знаєте? - озвалась якась молодичка.

- Як же ж мені, молодичко, не знати її! Вона ж наша - з Мерехви… Се ж про її чоловіка, про Сірка співали…

- Про її чоловіка!.. Ох, бабусенько, голубонько! Так вона ж Сіркова жінка - Сірчиха?

- Та Сірчиха ж… Вона ж, бач, з нашої слободи - з Мерехви… Я її ще й дівчинкою знала, і його, Івася Удовиченка, ще хлопчиком, а потім парубком знала… І тоді вже розбишака був, а тільки нікому нічого злого не подіяв, а був добрий-предобрий… Я й матір його, убогу вдовицю знала… Чоловіка її, Дмитра, десь у Криму татари вбили - запорожцем був… А як він, Дмитро, пішов у Запорожжя, то жінку свою важкою зоставив - вже на злогах була… Вже без його, через тиждень, і Іваська привела… Так таке воно дивне-предивне вродилось - з зубами, матінко моя… Так баба-повитуха мені розказувала, що то вона, як тільки прийняла його від родильниці - ще воно й материного молока не ссало, і зараз своїми маленькими рученятками потягнулось до столу, - а на столі стояв чималий пиріг з потрібкою із печені овечої - почастувати панотця після хрестин… Так воно, те дитя, голубонько моя, зараз хап рученятками той пиріг і чисто весь його тут же і згамкало… А бідність, така бідність була у матері-вдови, що й Мати Божа! Колиски у дитини не було, а росло воно у решеті з-під гусенят… А тепер он до його і королі, і хани, і султани з поклонами та з гостинцями йдуть та залицяються… Така його доля спіткала… А як виріс, то зараз майнув у Запороги: помсту за батька положив собі на серце… А скоро повернув з Запорогів, то й одружився з оцією Софійкою, бо ще змалку вона покохала його, і він женихався з нею, ходив у комору, жив з нею, як звичайно доброму парубкові. А як оженився, то зараз знов повіявся у те проклятуще Запорожжя, де ні за понюх табаки гинуть наші діти. А Софійка зосталася ні жінкою, ні вдовою. І почала вона по йому сохнути так, що і їсти, сердешна, перестала.. Сохне, сохне та нудьгує, а нечистому - не при церкві святій згадуючи - те і на руку… І став він до неї щоночі огняним змієм літати…

- Ох, лишенько, невже ж се правда!

- Правда, свята правда, молодичко… Своїми оченьками бачила… Якось-то раз вийшла я тихенько у саму глуху ніч з хати до корови, щоб підстерегти проклятущу відьму… Се у нас така гаспидська у слободі - Явдоха… Унадилась до моєї корови… Кожну, було, ніч повне відро молока надоїть з неї в одну яєчну лушпину - така Іродова! От я тихенько, крадькома, і вийшла у північ з хати… Коли зирк, матінко моя, летить по небі огняний змій - так і паше огнем, а хвіст довгий-предовгий… Та як надлетів він над Софійчину, Сіркову хату, та так іскрами і розсипався уверх, у самий димар - татам і щез… З того часу і став кожну ніч літати до Софійки; з того вона й страждає… А чого б страждати! Живе, як королева; таке багатство, що й не сказати! А все той її чоловік, Сірко, шле до неї і шовки, і саєти, і єдваби, і оксамити, і дорогі-предорогі коралі! А скільки кубків та усякого срібла й золота - і не перелічити… Кохає, бач, він свою Софійку, та тільки служба його така: цілий вік отаманує у Січі… Загляне до жінки на день, другий, на годину та знов у Січ та у походи - битися то з татарвою, то ляшвою, а як прийдеться - то й з Москвою.

- Бідна, нещасна молодичка! - жалкували баби і дівчата, слухаючи бабусю.

- Оце тепер і привезли її сюди батько й матір відчитувати: чи не поможуть печерські угодники? - додала бабуся.

- Ну, нечистому - не при храмі святому згадуючи - йому тут не місце: зараз вискочить, як пес від гарячок? окропу, - присудив якийсь дядько, зупинившись коло бабів. - Я сюди и табаки не посмів внести - і ріжок закинув к нечистій матері - не при храмі святому згадуючи… [1]

X

Сказано: на похиле дерево і кози скачуть. Та ще й так кажуть: на чужому подвір’ї і тріски б’ють.

Себто я про Юрася. А про Сірка не скажу того. Про його друга приказка: розумному, як і багатому, чорт діти колише. Та ще й така є: розумний під стіл не ляже.

А до чого це - побачимо.

Того ж року 1663-го, восени, довелось Якиму Яворницькому та Павлові Пелесі у Києві бути. Сірко посилав їх з дарами у Печерський монастир: дуже побили тоді запорожці коло Перекопу Нуредина-хана і здобичі великої доскочили, так Сірко і дякував печерським угодникам за поміч.

Печерські старці і сказали Якимові й Павлові, щоб вони увечері приходили у Софійський собор до вечірньої служби, на навечеріє, чи що, бо буде щось у тій службі для них несподіване, а цю - того не сказали, а тільки якось-то переглянулись. От пан Павло і пан Яким прийшли у собор. Та як і не йти. Увесь Київ, здавалось, попхався до собору, мов на великодню утреню, коли до Христа дочитуються.

Щось воно таке тут коїтиметься, - думали запорожці, а питати людей соромились, щоб ті не подумали про них або не сказали: з Великого Лугу - та великі дурні.

Чули вони тільки, як дехто з людей казав, що буде служити службу якийсь-то новий молодесенький архимандрит, Гедеон, двадцяти двох літ. І ніколи не видано, щоб такі молодята були архимандрити. Тим-то печерські старці і веліли їм іти у собор.

Чути було ще, що у соборі буде і новий митрополит Йосиф, по-мирському - Нелюбович-Тукальський.

Що ж! Цікаво, дуже цікаво… Наші запорожці й прийшли.

А людей, людей! - аж гудуть… А все ж наші запорожці просунулись аж у самий перед, бо вже коли татарські й турецькі орди їх не зупиняли, то де вже у соборі