Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Розглядаються й придивляються по церкві - скрізь ніби мак, кручені паничі, троянди, горицвіт - так усе і миготить у очах, так і сяє: то все пані полковникові, сотникові, панночки… Собор, увесь іконостас, панікадила, образи -- так все і горить, і палає…

Зараз і служба починається. Задзвеніла й зашелестіла церковна завіса, і тихо-тихо розчіпились царські врата. З кадилом у руці, у золотих ризах, у дорогій мітрі виходить молодесенький і білесенький, мов панночка, новий архимандрит.

Що се таке! Яворницький і Пелеха аж похитнулись і очам віри не ймуть… Чи се ж правда? Чи се не мара!

І вся церква дивується, очей не зведе з сього архимандрита… Боже, Боже! Жалібно глядять на його пані і панночки. Такий молодесенький, ще й пушок на лиці не пробився, а вже - мертвий - помер для миру…

«Слава святій і єдиносущній, і животворящій, і нероздільній Тройці!» - тихо-тихо, але виразно проноситься по усьому соборові тяжкий і трохи тремтячий голос.

Що се, що се! Якась молоденька панночка у дорогій сукні, з личка біленька, з чорними як на шнурочку бровами, почувши той голос, уся затрусилась, а узрівши із-за кадильного диму бліде-бліде лице архимандрита, побіліла, як крейда, похитнулась і, як, підкошена травиця, тихо опустилась, припадаючи головкою до холодного кам’яного помосту… Боже, Боже!

Вона пізнала його… І перед нею, мов із кадильного диму, виступила та весняна чарівнича ніч… Вона у саду коло ставка. За ставком, у темній гущині, так то чудово заливається соловейко, а у ставку, по купинах та в очеретах, жаби кричать і гудуть… Коли щось за нею зашелестіло… Вона оглядається - се він, оцей, що у дорогій мітрі, у золотих ризах; він - її любий, її коханий… Він бере її за руку, обнімає стан її гнучкий, Вони на траві, під калиною… Він припадає до її ніжок, гріє їх своїми устоньками, цілує… А вона сама припадає до його, на його груди, до його колін… А сльози так і ринуть з очей від радощів, від великого, невимовного щастя… Вона пізнала його!..

Але він її не пізнав, бо за кадильним димом, за своєю службою, за своїм безталанням - не бачив її…

- Невже ж се правда? Невже ж се він? - накинув оком Яворницький до Пелехи.

- Він, хіба не бачиш? Голос його, лице, очі…

- Та се ж Гедеон, а він був Юрій.

- А невже ж ти не знаєш, що як кого постригають у ченці, то дають йому друге ймення, та тільки щоб чернецьке ймення починалось з тієї ж букви, як і мирське: Юрій те ж що й Георгій - з глаголем… От і Гедеон з глаголя починається.

Так тихесенько розмовляли проміж собою наші запорожці, і самі собі не вірили… Із гетьмана - архимандрит!

- Се все єдино, що із тебе вийшла б дівчина! - у рукав засміявся Пелеха.

А панночка трохи опам’яталась, перехрестилась і зосталась навколішках, шукаючи очима молодесенького архимандрита. А він же був у олтарі. Звідти доносився дорогий їй голос: «Прийдіте поклонімся і припадем ко Христу…» І панночка палко, нервово припадає до холодного кам’яного помосту: їй здається, що вона цілує святі ніжки Христа, а сльози так і пливуть, так і ринуть із самого серця, із самої глибокості душі… Так ясно, так живо споминає вона усю ту чарівничу весняну ніч - найкращі, найдорожчі хвилини її молодого життя… Усю нічку він з нею - єдина душа, єдине серце: то він пригортає її до свого серденька, то вона притискає його до свого лона… А от і ранок… Побіліло край неба, почервоніло… Соловейко стих… Вона упосліднє припала до його і - щезла… Ні, він щез… Пішов з військом і не вертався… А там прийшла чутка - страшна, невимовно страшна чутка… Він бився з москалями і з її свояком - Сомком… Казали, що побитих, мертвих - двадцять тисяч - мертвяками Дніпро загатили… Червона крівцею козацькою вода з берегів вийшла… Аж до Запорожжя плили по воді мертві, а на них орли й круки сиділи, тіло козацьке шарпали… А він сам пропав… Прийшла чутка, що він чи то у кримській, чи то у турецькій неволі… А там ще чутка… Господи! Як вона сама себе тоді не стратила, рук на себе не наложила… Або головою в ополонку, або на гілляку… Казали, буцімто бачили його мертве тіло - плило мимо Запорожжя, за Чортомлик, а в грудях у його комлицька стріла, як веретено, стирчала…

І вона перебула такі страшні часи - не стратила себе… Вже більш не ждала його, не виглядала, як не виглядають з домовини… Не буде вже його, не буде ніколи - не прийде… Не вернеться вже та нічка, не прийде він, не візьме з собою, не назове «своєю» Галею, «своєю чорною Галочкою»… І вона перебула, усе перебула, цілий рік - рік за вічність, годину за цілі роки, хвилину за годину… Усе думала, думала… Плакала аж поки сліз не стало… І, Боже! Поминала його у церкві, як мертвого… Що ж сьогодні, отут же, у соборі, служили після обідні панахиду, і частку за його душеньку виймали і диякон молив о спасенії душі раба Божія, на брані вбитого боярина Георгія - все його ж, любого її Юрася…

І от, він не вбитий, він живісінький… Так ні, се мабуть не він, се його проява, його мара… Бо як же ж він забув свою Галю, свою чорненькую Галочку - не зглянувся на неї, а пішов у черці, став архімандритом! Се не він, не він!..

А от царські двері знов розчиняються. Панночка - се ж і була Галя - швиденько витирає заплакані очиці і дивиться, дивиться, трохи очі в неї не вискочать… Знов показується те ж видіння, та ж мара - бліде-бліде, засмучене лице під сяєвом діамантів і сапфірів мітри. Ні, се він - він, любий, коханий Юронько… За ним диякон, той самий, що ще вранці отут же возносив молитву за вбитого на брані боярина Георгія. Вони зупиняються перед царськими вратами. Диякон, підіймаючи руку з орарем, возглашає так якось протяжно, святоповажно:

«Благослови, владико, святий вход!»

Він, її Юрась, Юронько - владика; та владика ж - владика усієї України: і сьогобічної, і тогобічної…

А на слова диякона - милий голос - його голосочок возглашає:

«Господи! Благословен вход святих твоїх!»

Боже правий! Та се ж він!