Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Тривожна ніч 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Тривожна ніч" автора Петро Володимирович Угляренко. Жанр книги: Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49
Перейти на сторінку:
кажуть — холодний душ добре допомагає. Та ще ліс — у вас же ліс під боком! Десь приїду по гриби — тоді продовжимо розмову…

— Приїжджайте, — підвівся Осадчий і розвів руками. — Гостем будете.

О сьомій годині на Театральну площу Віктор не пішов. Програма змінилася: мав під кінець робочого дня важливішу зустріч. І все-таки був незвичайно збуджений, хоч відчував десь у душі докори: а як Вероніка? Обіцяв же зустрітися з нею. Хотів погуляти, поговорити… про Наталю.

Згадав і за Марину. Заглянув до неї у приймальну — мовчки підняла голову, мовчки подивилася. Сказав навмисно голосно:

— Треба мені з вами дещо… уточнити.

— Слухаю вас.

— Але не тепер, бо дуже поспішаю.

— З нею на побачення?

— Не розумію вас, Марино, з ким це на побачення?

— З тою, з якою не могли ніяк розійтися сьогодні на вулиці.

— Зайве то, Марино!

— Чому зайве? Хіба я — не жінка?..

— Ну і що?

— Розумійте, як хочете… Йдіть.

— Іду. Побачимося завтра. А тепер час дорогий, гаяти не можу. Повірте, ілюзії — зовсім не утрачені!

— Не вірю…

— Даремно. Все буде гаразд, навіть якнайкраще.

Несподівано відчув, як потепліло на душі. Не витримав, прискочив до Марини й притис її голову собі до грудей. Потім, не оглядаючись, поспішив з кімнати до дверей.

Зі стриманою усмішкою провела його Марина поглядом.

Може, так суджено, подумав собі Віктор, щоб у його хаті обоє господарів були-таки міліціонерами. А Наталя й навіть її жива тінь — Вероніка — то лиш марево, яке почало вже розвіюватися…

Біля моста, як було домовлено, чекала на нього Оксана Антонівна. В міліції призначив їй цю зустріч без відома майора і не казав — для чого.

Побачивши Віктора, кокетливо пограла у роті язиком, стримувала усмішку.

— Не бійтеся, в міліцію більше вас не заберу, — попередив Віктор.

Тоді вона пограла бровою:

— А що ж?

— Погуляємо, пройдемося по місту: може, десь побачите, впізнаєте котика.

— Серед стількох людей?

— Більше людей — то більша ймовірність, що зустрінеться і він. Випадок, звичайно, але в нашій праці потрібно зважати і на випадковість. Коли справді не знаєте, хто він.

— Не цікавилася ним!

— Що ж, поцікавимося разом.

— Дозволите, може, щоб я бодай переодяглася? Не сподівалася ж такої тривалої прогулянки, а звечора вже холодно.

Чекав її на вулиці, біля понурого під'їзду, пильно поглядаючи на кожного мужчину, що проходив мимо. Думав: як би впізнати йому того котика? Більшість проходили байдуже, деякі, відчуваючи на собі пильний погляд, — озиралися і міряли Віктора цікавими очима — мовляв, чом так до них придивляється? Зникали одні, надходили інші — з одного й другого боків — молодші і старші, по-різному одягнені — в капелюхах, кашкетах, беретах. А котик у чому? Треба буде в тої продавщиці відразу спитати, які його прикмети, щоб брати до уваги лиш капелюхи чи кашкети…

В очах мерехкотіло. Та й ноги занили — незручно стояти на одному місці, а жіночка чомусь дуже довго переодягається. Чи й Марина — раптом зійшло в голову — отак би чепурилася, коли є пильна справа?

У першу мить і не впізнав Оксани — з високою зачіскою, в довгеньких сережках — неначе зібралася йти з ним у ресторан. Але Віктор зразу повернув на Підвальну. Думалося: туди, безперечно, заблукає котик.

З кінця в кінець міряли Підвальну, зиркаючи на зустрічних, — даремно! Жінці надокучило:

— На сьогодні, мабуть, уже досить.

У глибині душі сподівалася, що лейтенант подумає нарешті й про якусь розвагу. Ну, бодай, запросить у кав'ярню. А Віктор мовчав, змушуючи її лише придивлятися до чоловіків у капелюхах-кітликах.

Попросив:

— Ще трошки. Хвилин п'ять…

Стояла на своєму:

— Ніколи… втомилася.

— Якось вам віддячуся.

— Не треба.

— Чому не треба? Тільки підкажіть якусь винагороду.

— Купіть мені шубу! — скривила у посмішці щоку.

Не зважив на жарт. Здавалося, ще якась хвилина — і той тип об'явиться, а вона якраз завередила. Шубу! Ого…

І раптом ніби хто підказав — база! Згадав — тоді, коли попросив пошту реєструвати всі дзвінки на квартиру Мушників, — подзвонили з бази. Чи не там і слід шукати котика?

Схопив попутницю за руку:

— Ходімо, я вже знаю!

— Куди?

Нетерпляче глянув на годинник:

— Робочий день закінчився півгодини тому. Та, може, він затримався…

Зупинив таксі.

Виїхали за місто. На прохання Віктора, водій зупинив «Волгу» віддалік від бази, і до прохідної вони рушили пішки, ніби собі гуляючи.

Але жінка, бачив, була неспокійна — йшла з ним неохоче, проти своєї волі. Звичайно, нарядилася явно не до цього, розбитого машинами, ще й трохи розгрузлого від дощу передмістя. Хоч би зняла серги… Але не наважився про це й заговорити — боявся, що Будник спалахне й піде. Думав, як її відволікти, щоб не дратувалася. Тоді сказав: ї — І я знав Наталю.

— Невже? — глянула впівока, як тоді в кабінеті.

— Ще й як знав!

— Ого, це вже щось навіть цікаве. Ану, розкажіть.

Віктор — сумний, задуманий — обійшов калюжу.

— Вчилися в одній школі. І, знаєте, як воно буває… Шкільна дружба… Одним словом я її любив.

— Любили? Як?! — попутниця Віктора аж зупинилася від дива.

— Ну як люблять? Отак і любив…

Хотів сказати лейтенант, що навіть тоді, коли звинувачував у вбивстві Павла, оця любов ще в ньому жила, хоча Наталі вже не стало. Та лише зітхнув.

— Бачу вам на душі важко?

— Звісно, важко: подругою юності була.

Оксана запалила.

— І мені теж тяжко… Тому була би дуже рада, коли б могла стати у пригоді, щоб знайти убивцю.

— Це міг бути й він?

Злякалася:

— Що ви! Аби на моїй квартирі… Я би собі з таким не починала. То був культурний чоловік і спокійний, тихий…

На те Віктор мовив:

— Але ж у тихому болоті чорти водяться.

І пожалкував: бачив, що знову стала нервувати. Думав — це від того, що нагадав їй про болото. Кинула недопалок:

— Та що нам тут стирчати — люди пішли додому!

— Люди пішли, це точно, — кинув своє Віктор. — А звір мусив іще залишитися: такі мають нерідко на базі особливі справи, що не входять у робочий день.

Помітив, що зелені вогники очей світяться недобре. Заговорив спокійніше:

— Бачите, під воротами ще є пара «Жигулів» — а може?..

Жінка стиха відійшла убік. Чимось заклопотана, дивилася в землю, вже не звертаючи уваги на присутність Віктора.

Він пройшовся в інший бік, щоб і собі побути одному, дещо обміркувати. Став біля обчухраної старої акації, задивився у її дупло…

Раптом почув від машини:

— Котіко!

Мимоволі глянув на свою знайому. Вона,

1 ... 48 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожна ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожна ніч"