Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

а може, саме тому захищаємося скільки сили, хоч дуже стомились від цієї боротьби. Дедалі частіше охоплюють нас зневіра й безсилля, породжені почуттям самотності в цьому ворожому й страшному світі, а проте життя для нас саме тепер починає набувати нових барв, час — нового ритму, кожна мить здається дорогоцінною, всяка пора дня чи ночі — безмежно прекрасною, наші емоції стають яскравішими, ми схожі на смертельно хворих людей, що чекають дня, коли урветься низка їхніх страждань; але ми не допускаємо, щоб хоч якась дрібниця вислизнула з-під нашого контролю, ревниво бережемо кожну годину, всяке, навіть зовсім пусте діло робимо з гідною подиву, аж святобливою старанністю, бо невпинно міцніє наше переконання, що воно може бути останнім у нашому житті, ми шануємо кожну хвилину, чуття наші загострюються, ми бачимо речі в їхніх справжніх вимірах, справжній формі, якої не помічають інші люди, що зі сліпою зарозумілістю хтивих і здорових тварин нехтують таємничу суть смерті, хоч вона й дрімає в нас уже з моменту нашого зачаття, коли ми ще в лоні матері…

— А проте кожен вірить, що він не вмре.

— Атож, та чи можна уявити собі щось абсурдніше? Ми ж краще за всіх знаємо, як воно є насправді, ми стикаємося зі смертю щодня, не кажучи вже про те, що від самого народження носимо її в собі і кожна мить наближає нас до остаточної розв’язки; наша доля визначена наперед, так чи інакше, ми кінець кінцем умремо; однак щоразу, коли це усвідомлюємо, нас поймає страх і тривога, що, може, це єдине життя, яке нам даровано, буде змарноване, позбавлене всякої принадності й сенсу, — і ми починаємо гарячково шукати свого місця на землі, якоїсь мети, що виправдала б наше існування. Звичайно, при цьому ми робимо безліч помилок, на кожнім кроці спотикаємось, об власну недосконалість, раз у раз потрапляємо в тісний кут, звідки, здається, немає виходу, та згодом упевнюємося, що все це було потрібне, наш особистий досвід примножується, і лиш тоді ми починаєм потроху осягати справжню будову світу, яка виявляється далеко простішою, ніж здавалось на перший погляд. Спочатку це нас трохи бентежить, але помалу ми звикаєм і до цього, а коли нарешті знаходимо відповідний для себе ритм життя, коли остаточно складаються наші переконання й погляди, — одного дня раптом трапляється катастрофа. Ми стаємо перед лицем зовсім нових фактів та проблем, над нашими позиціями нависає загроза, ми починаємо їх захищати, щоб не зайти у конфлікт з власним сумлінням, з власним світоглядом, і уподібнюємось переслідуваному звірові — приречені на смерть, безпорадні й самотні. Скільки ж це породжує нових проблем, як часто саме тоді, перед лицем всіляких несподіваних і тяжких випробувань, що підстерігають нас мало не щодня, нам випадає нагода по-справжньому перевірити, на що ми здатні… Ви, звичайно, відмовчуєтесь. А жаль. Тим ви накладаєте на мене обов’язок говорити за нас обох, а це, без сумніву, надзвичайно збіднює порушену мною тему, бо наші спостереження й досвід, напевно, нелегкі, але цікаві, мабуть, дуже різняться. Та що я можу вдіяти? Доведеться говорити самому, дорога попереду довга, а ви й досі — зовсім незрозуміло, навіщо — лякаєте мене своїм пістолетом, хоч я й не збираюсь давати вам привід продемонструвати своє вміння стріляти, я вірю вам на слово, вірю, що ви належите до того розряду стрільців, котрі ніколи не хиблять, зрештою, так само, як і я. Але ми відійшли від теми. От бачите, скільки клопоту завдає ваше вперте мовчання, мені важко не загубити нитку думок, а ви не хочете допомогти. Та не будемо відхилятись, я ж збирався говорити про нас, про людей приречених, людей-жертв, котрих випадковий збіг обставин звів в одному купе швидкого поїзда, я збирався говорити про свої спостереження, які, можливо, де в чому збігатимуться з вашими, але, їй-право, не знаю, з чого почати. Мені в цю хвилину спадає на думку сила-силенна проблем, суть яких вміщується в одному слові, наприклад: страх, боротьба, поліція, зброя, катування, в’язниця, пастка, зрада і, нарешті, смерть. Не знаю, чи звернули ви увагу на те, що деякі слова набрали для нас особливого значення, щойно я назвав, власне, лише кілька, всіх їх не перелічиш, це забрало б дуже багато часу, але кожне з них нав’язливо асоціюється з певними ситуаціями, в яких ми колись уже були або, що гірше, ще можемо опинитися; це слова небезпечні, ворожі, ми не любимо їх і, якби це було можливо, радо викреслили б взагалі зі словників. Є також слова-фетиші, ми вимовляємо їх неохоче, через силу, вже само їхнє звучання примушує здригатися зі страху, а ви ж не станете заперечувати, що страх є одним із тих почуттів, на які ми наражаємося щодня, він не залишає нас навіть уночі, навіть уві сні, ми неспроможні захиститись від нього, а проте не піддаємося йому до останку й не дозволяємо опанувати нас настільки, щоб почувати себе приниженими. Останнім часом усе частіше можна почути розмови про те, що життя не має сенсу, — мабуть, ви теж стикалися з цим, — та чи звернули ви увагу, хто висловлює такі думки? Здебільшого люди, які ніколи навіть не пробували замислитись над суттю життя, отже, не вміли й надати йому сенсу. Саме з-поміж них виходять потенційні самогубці, ладні розпрощатися зі світом при найменших труднощах; готовість, з якою вони зважуються на крайній крок, неминуче викликає осуд, бо що може бути легше, як вчасно ухилитись від усякої відповідальності за власні помилки, втекти від конфліктів навколишнього світу, від страху перед майбутніми випробуваннями, яких ми неспроможні ані передбачити, ані вгадати? Та хіба не в тому вся принадність нашого життя, що кожен наступний день є для нас таємницею, що він несе з собою нові події, перед лицем яких ми тільки й можемо по-справжньому оцінити себе? Вмерти ми завжди встигнемо, це лише питання часу. Далеко важче жити, стійко держатися в цьому світі, де повно несподіванок і небезпек, боротися за те, щоб утримати власні позиції і не дати себе зламати ніяким злигодням. Всі ми оточені ворогами, приречені на смерть, самотні — це правда, але поки ми захищаємось, поки боремося за збереження своєї людської гідності, доти життя має сенс. Ви зі мною згодні?

— Згоден, — визнав я нетерпляче. — Але я не розумію, навіщо ви це говорите.

Майор усміхнувся.

— Так рідко вдається відверто поговорити про деякі справи.

— Тільки тому?

— Ні. Мене цікавили також ваші погляди.

— І все?

— А ще я говорив, щоб збавити час.

— На